Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Щонайповажніша, комісаре. Слід веде до цього містечка. Я гадаю, що саме там знайдуться ті зловмисники, що осквернили могилу.

Крозьє нічого не відповів. Здавалося, самовпевненість Каріма позбавила його мови. Користуючись із нагоди, лейтенант кинувся в наступ:

— Є щось нове про машину?

Комісар завагався.

— То є щось чи ні? — наполіг Карім.

— Ми визначили машину та її власника.

— Як?

— Знайшли свідка на шосе D143. Селянин, що вертався додому на тракторі. Відразу по другій ночі бачив білу «Ладу», що промчала повз нього. Запам’ятав тільки номер департаменту. Ми перевірили: там виявилася зареєстрована одна «Лада». Коли проходила техогляд, шини в неї були рідні. Це наша автівка. З імовірністю, скажімо, вісімдесят відсотків.

Карім замислився. Йому здалося підозріливим, що ця інформація наспіла так вчасно.

— А звідки у вас з’явився свідок?

Крозьє реготнув.

— Звідти, що в Сарзаку зараз справжня веремія. Приїхали криміналісти, а делікатністю вони ніколи не відзначалися. Вони тут поводяться, як у Карпантра. Так, наче йдеться про бозна-яке осквернення. — Крозьє вилаявся. — Журналісти теж понабігали. Ми тут по вуха в лайні.

Карім стиснув зуби.

— Назвіть мені ім’я власника й місто. Мерщій-бо.

— Як ти собі дозволяєш розмовляти зі мною, Каріме?!

— Ім’я, комісаре. До вас іще не дійшло, що це моє розслідування? Що лише я можу розплутати цей клубок?

Крозьє мовчав, либонь, намагаючись опанувати себе. Коли він заговорив, голос його звучав рівно:

— Каріме, за весь час, що я тут працюю, зі мною ще ніколи ніхто так не розмовляв. Зараз я хочу почути про це «твоє» розслідування. Негайно. Інакше я оголошую тебе в розшук.

Комісарів тон натякав, що час на суперечки минув. Карім кількома словами доповів начальникові про результати свого розслідування. Він розказав історію двох утікачок, Фаб’єнн і Жюдіт Еро. Розповів про їхній божевільний шлях, про те, як мати змінила доньці ім’я і стать, про автокатастрофу, що забрала життя дівчинки.

— Цілий роман, — підсумував спантеличено Крозьє.

— Смерть — це завжди роман, комісаре.

— Еге ж… Хай там як, я не бачу зв’язку між твоєю історією і подіями минулої ночі…

— Ось, що я думаю, комісаре: Фаб’єнн Еро не була божевільна. Її справді переслідували якісь люди. І я гадаю, що ці самі люди минулої ночі повернулися до Сарзака.

— Навіщо?

Карім набрав якомога більше повітря.

— Я гадаю, вони хотіли щось перевірити. Щось, що вони вже знали, але в чому якісь раптові події, що сталися в іншому місці, змусили їх засумніватися.

— І де ти збираєшся їх шукати? І найголовніше — хто ці люди?

— Не маю жодної гадки. Але я переконаний: демони повернулися, комісаре.

— Це все лише домисли.

— Може бути, але факти такі: до школи імені Жана Жореса вдерлися, а гробівець Жюда Ітеро зневажили. А тепер комісаре, коли ваша ласка, назвіть мені ім’я власника машини й місто. Чи не Ґернон часом? Мені здається, що ключ до цієї кошмарної таємниці лежить там…

— Записуй. Ім’я: Філіпп Серті. Адреса: вулиця Моріса Блаша, будинок 7.

— А місто? — Карімів голос тремтів. — Яке місто, комісаре? Ґернон?

Крозьє відповів не відразу.

— Так, Ґернон. Не знаю, яким дивом ти до цього добувся, але, чорт забирай, Каріме, ти справді йдеш найгарячішим слідом.

Спортсмени на фотографіях німецької режисерки раптом ожили.

Атлети з виголеними скронями бігли стадіоном передвоєнного Берліна. Легкі. Сильні. Урочисті. Їхній біг став уривчастим, немов у старому миготливому фільмі на зернистій плівці, посмугованій і поцяткованій, як надгробна плита. Він бачив, як ці люди біжать. Чув тупіт ніг по біговій доріжці. Відчував хрипке дихання, що не потрапляло в лад із ритмом їхнього бігу.

Незабаром, однак, щось у цій картині почало його бентежити. Обличчя спортсменів здавалися надто похмурими, надто напруженими. Надбрівні дуги були надто вигнуті, надто випиналися вперед. Що ж ховалося за цими поглядами? Із трибун стадіону неслося істеричне ревіння, і раптом виявилося, що атлети мають порожні очниці з видертими очима. Утім, це не заважало їм ні бачити, ні навіть бігти. Навпаки, у глибині цих зяючих отворів щось наче ворушилося… чулося ляскання язиків… блимали якісь дикі вогники…

Ньєман прокинувся, весь у холодному поті. Біле світло, що лилося з екрана комп’ютера, сліпило очі, наче лампа слідчого під час допиту. Поліціянт випростався, утягнув голову в комір і крадькома роззирнувся довкола: здається, ніхто не помітив, що він задрімав і що зі сну його вирвав страх, який прибрав форми світлин, що висіли вдома у Софі Кайюа. Кадрів із фільму тої нацистської режисерки, ім’я якої він не запам’ятав.