Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Що ще важливого ти відзначив?

— Кайюа також пише, що в добу античності атлети водночас були поетами, музикантами й філософами. І цей миршавий бібліотекар особливо наполягає на цій тезі. Він, як видається, шкодує за тими часами, коли душа й тіло були нерозривно поєднані, злютовані в тій самій людській істоті. Звідси й така назва його праці: «Туга за Олімпією». Він тужить за часами цих надлюдей, розумних і сильних, розвинутих духовно й фізично. Тій вимогливій добі Кайюа протиставляє наші часи, коли інтелектуали не можуть підняти кількох кілограмів, а в спортсменів голови набиті тирсою. Він бачить у цьому ознаку занепаду, поділу між тілом і духом.

Перед Ньєманом раптом знову постали атлети з його кошмару. Сліпі примари з закам’янілої реальності. Софі Кайюа пояснювала йому, що, на думку її чоловіка, спортсмени Берлінської олімпіади відновили цю глибинну єдність тіла й думки.

А ще поліціянт подумав про університетських чемпіонів — викладацьких дітей, що, як розповідав Жуано, досягали найкращих результатів у всьому, навіть у спортивних дисциплінах. Ця надздібна молодь на свій лад також прагнула наблизитися до ідеалу античного атлета. Коли Ньєман розглядав у приймальні ректора світлини цих медалістів, його вразила якась бентежлива молода наснага, що її випромінювали їхні обличчя. Немовби втілення фізичної сили, але водночас і окремого способу мислення. Якоїсь філософії, можливо? Комісар усміхнувся молодому поліціянтові, що стривожено дивився на нього.

— А ти, схоже, непогано в цьому розібрався, — підсумував Ньєман.

— Я читаю по діагоналі. Розумію п’яте через десяте. — Тут він торкнувся кінчика свого носа. — Але в мене є нюх. Я цих фашиків здалеку чую.

— Гадаєш, Кайюа був фашистом?

— Достеменно не скажу… Це видається чимось складнішим… Але оцей міф про надлюдину, про чистих духом атлетів відгонить мені тою вічною маячнею про вищу расу й подібними балачками…

Учергове Ньєман пригадав світлини з Берлінської олімпіади, що висіли в коридорі помешкання Кайюа. За цими знімками, так само, як і за спортивними рекордами Ґернона, ховалася якась таємниця. Це все, можливо, було пов’язане між собою. Але яким чином?

— А там ніде не згадуються ріки? — запитав він насамкінець. — Багряні ріки?

— Що?

П’єр Ньєман підвівся.

— Забудь.

Поліціянт підняв очі на високого чоловіка в синьому пальті, а потім сказав:

— Чесне слово, комісаре, ви би краще доручили це якомусь студентові, комусь кваліфікованішому за мене…

— Мені потрібна думка профі. Інтерпретація, яка б лягала в рамки розслідування.

Поліціянт знову скривився.

— Ви справді гадаєте, що ця вся нісенітниця відіграє якусь роль у розслідуванні?

Ньєман узявся рукою за край скляної перегородки й схилився над хлопчиною.

— У розслідуванні кожен елемент грає свою роль. Немає випадковостей, немає некорисних дрібниць. Усе функціонує, як структура атома, розумієш? Читай далі.

Ньєман пішов, покинувши молодого поліціянта з виразом неабиякого спантеличення на обличчі.

Вийшовши надвір, комісар помітив у студмістечку далекі зблиски телевізійних прожекторів. Примружившись, він вирізнив худорляву постать ректора університету Венсана Люїза, який стояв на сходах перед будинком і белькотав щось заспокійливе. Ньєман упізнав характерні логотипи телеканалів: регіональних, національних і навіть із Романдії [50] Романдія, також Французька Швейцарія, Франкомовна Швейцарія, — франкомовна частина Швейцарської конфедерації, розміщена на заході країни. … Журналісти юрмилися довкола ректора, засипали його запитаннями. Почалося: мас-медіа навели свої об’єктиви на Ґернон. Новина про вбивство розійдеться по всій Франції, і ціле містечко охопить паніка.

І це лише початок.

Уже в дорозі Ньєман подзвонив Антуанові Реймсу.

— Є новини про англійця?

— Я саме в лікарні. Англієць досі не прийшов до пам’яті. Лікарі налаштовані доволі песимістично. Посольство Великої Британії спустило на нас цілу зграю адвокатів. Прибули просто з Лондона. Журналісти теж тут. Ти навіть не можеш собі уявити, що тут коїться: хай що б ти не думав — усе набагато гірше.

Супутниковий зв’язок працював бездоганно. Голос Реймса був кришталево-чистий.

Ньєман уявив свого начальника в шпиталі Отель-Дьє на острові Сіте й пригадав себе самого, пригадав, як у лікарняних палатах допитував постраждалих від кулаків сутенерів повій з опухлими мармизами й розсіченими бровами. Він побачив перед собою й закривавлені обличчя підозрюваних, які сам же й підрихтовував. Побачив руки, прикуті кайданками до ліжка, і веремію миготливих вогників у мертвотній блідості кімнати.