Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Перед очима його постала паперть Собору Паризької Богоматері, така, якою він бачив її, коли о третій годині виходив із Отель-Дьє в ясну порожнечу ночі, знесилений, розбитий. П’єр Ньєман був войовником. І спогади його ряхтіли зблисками криці й полум’ям бойовиськ. Раптом він відчув страшну тугу за таким способом життя, якого мало хто прагнув, але який був єдиним сенсом Ньєманового існування на цій землі.

— А як твоє розслідування? — запитав Реймс.

Голос його звучав не так різко, як під час попередної розмови: професійна солідарність, роки спільної праці й давня приязнь узяли гору.

— Маємо вже два трупи. І жодної зачіпки. Та я йду по сліду. І я знаю, що на правильному шляху.

Реймс нічого не відказав, але Ньєман відчув, що це мовчання означає довіру. Комісар запитав:

— А що там з моєю справою?

— Якою твоєю справою?

— Я питаю, чи у нас в конторі не відкрили провадження у справі того хулігана.

Реймс понуро реготнув.

— Ти про відділ внутрішніх розслідувань? Вони вже довго чекали на таку нагоду. Можуть собі дозволити почекати ще трохи.

— Чого почекати?

— Почекати, доки твій англійчик не гигне. Щоб тоді звинувати тебе в убивстві.

Ньєман дістався Аннесі близько одинадцятої години вечора. Він їхав довгими освітленими алеями, густо обсадженими деревами. Сяйво ліхтарів пестило листя, що мінилося, наче клаптики муару. У глибині кожної алеї, немов у світляному стовпі, поставали невеличкі споруди: кіоски, фонтани, статуї. Здалеку, на відстані кількох сотень метрів, вони здавалися крихітними фігурками з музичної шкатулки або ж зображеннями на ґратках радіатора. Немовби місто ховало свої скарби в скринях із каменю, мармуру й листя, наставлених у скверах і на майданах.

Комісар їхав уздовж каналів, завдяки яким Аннесі трохи скидалося на Амстердам. Удалині канали впадали в озеро, другий берег якого світився яскравими вогнями. Важко було повірити, що лише за кількадесят кілометрів звідси лежить Ґернон — із трупами й нелюдом-убивцею. Ньєман заїхав у житловий район міста. Вулиця В’язів. Бульвар Вовер [51] Вовер (фр. Vauvert, від “val vert” — «зелена долина») — замок біля Парижа, зведений в XI столітті королем Робертом II Побожним. За легендою, замок населяла нечиста сила. . Провулок Дужих Вітрів. Ці назви, либонь, відлунювали мешканцям Аннесі мріями про білокам’яні палаци, символами могутності.

Ньєман зупинив машину перед в’їздом до провулку, що круто йшов униз. Високі будинки, пишні й гнітючі воднораз, стояли майже впритул один біля одного, розділені садками, що ховалися за мідно-зеленими мурами.

Будинок, який він шукав, виявився кам’яницею з довгастим дашком над ґанком. Поліціянт двічі натиснув на ромбічної форми дзвоник, кнопка якого зображала зіницю. Нижче, на табличці з чорного мармуру, був напис: «Доктор Едмон Шернсе. Офтальмолог-хірург».

Відповіді не було. Ньєман поглянув на замок. Той не становив серйозної перешкоди, і комісар був не від того, щоб ще раз удертися до будинку. Він спритно підчепив зубчики в замку й за якусь мить опинився в передпокої з мармуровою підлогою. Стрілки на стінах показували напрямок до чекальні — уздовж коридору, ліворуч, але поліціянт поглянув праворуч, і його очі спинилися на інших дверях, оббитих шкірою.

Кабінет лікаря. Ньєман повернув ручку й зайшов до видовженої кімнати, а скоріше просторої веранди, стеля й дві стіни якої були повністю зі склоблоків [52] Прямокутний будівельний компонент зі скла, що використовується в будівництві напівпрозорих стін. Являє собою виріб із герметично закритою порожниною, яка утворена в результаті з’єднання двох відпресованих скляних пластин-оболонок (напівблоків). . Десь у темряві чути було дзюрчання води.

Ньєманові знадобилося кілька секунд, щоб у дальньому кутку приміщення розгледіти постать, яка схилилася над раковиною.

— Лікарю Шернсе?

Чоловік обернувся й поглянув на поліціянта. Ньєман підійшов ближче. Першим, на що він звернув увагу, були руки лікаря — засмаглі, поцятковані коричневими плямками, із мереживом вен, що бігли до дужих зап’ястків. Руки зблискували під струменями води, скидаючись на коріння старого дерева.

— Хто ви?

Голос був низький, спокійний. Невисокий на зріст, проте міцної статури, чоловік, як видавалося, мав понад шістдесят років. Над високим, смаглявим, також позначеним темними цятками чолом буйними хвилями здіймалося сиве, аж біле, волосся. Грубі риси обличчя, дебелий торс — лікар скидався на кам’яну брилу, непохитну й загадкову, і тим дивніше було бачити його, вбраного лише в майку та білі підштаники.