Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

— Як їх звали?

— Кайюа й Серті.

— Що ви з мене дурня робите? Ремі Кайюа й Філіппу Серті тоді було років десять!

— Вони мали інші імена. Етьєн Кайюа й Рене Серті. Обидва мали років по сорок. Кістляві пики, а очі, як у фанатиків.

У горлі Карімові став гіркий клубок. Як же він сам не здогадався? Провина «багряних рік» лежала не на одному поколінні. Перед Ремі Кайюа був Етьєн Кайюа. Перед Філіппом Серті був Рене Серті.

— Що далі? — витиснув із себе Карім.

— Я вчинив їм допит, як за інквізиції. Перевірив документи і все таке. Але причепитися я не мав до чого. Вони були чисті-чистісінькі, саме втілення закону й порядку. «Демони» поїхали, не встигнувши розшукати Фаб’єнн та її дитину. Принаймні так думав я. Але Фаб’єнн, коли дізналася, що вони навідувались до Сарзака, відразу ж вирішила втікати. І знову я ні про що її не запитував. Ми знищили документи, повидирали сторінки з журналів — стерли всі сліди… Фаб’єнн змінила дитині ім’я, але…

Карім урвав його. Їх розділяла стіна колючого дощу.

— Уночі з неділі на понеділок Серті-молодший повертався сюди. Вам відомо, що він шукав у цьому гробівці?

— Ні.

Абдуф кивнув головою у бік склепу.

— Ця клята труна наповнена кістками якихось мишей. Справжнє жахіття. Що це все значить?

— Я не знаю. Але тобі не слід було відчиняти труну. Це неповага до мертвих…

— Яких мертвих? Де рештки Жюдіт Еро? А чи справді вона померла?

— Померла й похована, хлопче. Я сам улаштовував похорон.

Араб аж стенувся.

— То це ви доглядаєте за могилою?

— Я. Ночами.

Карім несамовито загорлав, кинувшись просто на дуло револьвера:

— Де вона? Де тепер Фаб’єнн Еро?

— Я не дозволю тобі її скривдити.

— Комісаре, ця справа давно вже вийшла за межі простого осквернення могили. Ідеться про вбивства!

— Знаю.

— Звідки ви знаєте?

— Про це повідомили всі канали. В останніх випусках новин.

— Тоді вам відомо, що йдеться про цілу серію вбивств із тортурами, каліцтвами й трупами в моторошних позах… Крозьє, скажіть мені, де знайти Фаб’єнн Еро!

Обличчя Крозьє ховалося в темряві. Його револьвер досі був націлений арабові в груди.

— Я не дозволю тобі її скривдити.

— Ніхто не збирається її кривдити, Крозьє! Але зараз Фаб’єнн Еро — єдина, хто може пояснити мені щось у цій клятій справі. Усе свідчить проти її доньки, тямите? Проти Жюдіт Еро, яка мала б спочивати в цій могилі!

Кілька секунд Крозьє нерухомо стояв під дощем, відтак повільно опустив зброю. Карім збагнув, що настала саме та мить, коли треба замовкнути й чекати. Нарешті комісар здійняв голос:

— Фаб’єнн живе за двадцять кілометрів звідси, на пагорбі Ерзін. Я їду з тобою. Якщо ти її скривдиш, я тебе вб’ю.

Карім усміхнувся й відступив. Відтак різко розвернувся й ударив комісара ногою в горло. Старого відкинуло на мармурову стелу.

Араб підійшов і схилився над непритомним Крозьє. Защіпнув йому капюшон, посадив, прихиливши спиною до гранітного надгробка, і подумки попросив пробачення.

Але в цій справі Карімові потрібні були вільні руки.

— Тепло, Абдуфе! Навіть гаряче!

Голос Патріка Астьє пробивався крізь хуртовину статичних перешкод. Телефон у Карімовій кишені заздзвонив, коли він їхав пустинної рівниною, сірою та кам’янистою. Поліціянт аж підскочив і мало не в’їхав у вибоїну на дорозі.

— Ті твої два доручення виявилися бомбами сповільненої дії, — збуджено казав далі Астьє. — І вони вибухнули просто в мене перед очима.

Карім відчув, як його нерви напинаються під шкірою, наче сталеві линви.

— Я слухаю, — промовив він, з’їжджаючи на узбіччя й вимикаючи фари.

— Спершу про загибель Сільвена Еро. Я знайшов справу. Твоя інформація підтвердилася. Сільвен Еро їхав на велосипеді дорогою D17 і загинув під колесами машини, яку так ніколи й не ідентифікували. Темна справа. Так і лишилася нерозкритою. Жандарми тоді провели шаблонне розслідування. Жодних свідків не знайшлося. Жодних причин для якихось інших версій, окрім нещасного випадку…

Тон його голосу вимагав запитання, і Карім слухняно підіграв:

— Але?

— Але, — відказав експерт, — від тої давньої пори ми здійснили гігантський прорив у галузі роботи зі світлинами…

Карім, передчуваючи, що зараз доведеться вислухати нову лекцію про здобутки науки, урвав його:

— Зглянься на мене, Астьє! Переходь до суті!

— Гаразд. У тій справі я знайшов фотографії. Чорно-білі знімки, які зробив фотограф місцевої газетки. На них видно сліди велосипедних шин упереміш із автомобільними. Але все таке дрібне й розмите, що незрозуміло, навіщо взагалі зберігали ці знімки.