Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Поліціянт підступив до дверей і кілька разів тихо постукав. Тримаючи зброю напоготові, став збоку. По якійсь хвилі двері відчинилися. Без клацання замків, без брязкоту засува. Фаб’єнн Еро більше не боялася.

Карім, затуляючи зброю, виступив на світло.

У дверному отворі лейтенант побачив постать жінки, майже такої самої високої, як він. Очі її виклично дивилися на Каріма. Широченні плечі, ясне, з бездоганними рисами обличчя, ореол темного хвилястого, аж кучерявого, волосся. Окуляри в грубій, наче бамбукова тростина, оправі. Карім не зміг би описати вираз цього обличчя, злегка мрійливий, майже відсутній.

Він представився, намагаючись опанувати свій голос:

— Лейтенант Карім Абдуф. Поліція.

Жінка не виявила жодного здивування. Вона лише дивилася на Каріма з-поза окулярів, легенько похитуючи головою. Потім скинула поглядом на його руку, що ховала «Ґлока». Абдуфові здалося, ніби він помітив, як в її очах за скельцями промайнув насмішкуватий вогник.

— Чим я можу вам допомогти? — запитала вона теплим голосом.

Карім стояв незрушно, заворожений нічним безгомінням сільської місцевості.

— Упустити мене всередину. Для початку.

Жінка всміхнулася й пропустила його.

Віконниці були позачинювані, більшість меблів — накриті строкатими покривалами. Телевізор із чорним екраном, фортепіано з лакованими клавішами. Карім зауважив розгорнуту партитуру й прочитав назву: соната сі-бемоль мінор [59] Соната для фортепіано № 2 сі-бемоль мінор, ор. 35 — соната Фридерика Шопена, закінчена в 1839 році, уперше опублікована в 1840. Найбільш відома її третя частина — Похоронний марш. Під цю музику ховали самого композитора на кладовищі Пер-Лашез, а в XX столітті — таких відомих політичних лідерів, як Дж. Кеннеді та Л. І. Брежнєв. , Фридерик Шопен. У кімнаті панував тремтливий півморок, який підтримували кільканадцять свічок.

Простеживши за поліціянтовими очима, Фаб’єнн Еро тихо промовила:

— Я живу віддалік людей і віддалік часу. Цей будинок я облаштувала на свій смак.

Карім пригадав сестру Андре та її усамітнення в темряві.

— А сателітарка?

— Я маю підтримувати хоч якийсь контакт із зовнішнім світом. Я маю знати, коли пролунає правда.

— Вона ось-ось вибухне, пані.

Жінка, не змінившись на виду, кивнула. Її спокій, її усмішки й приязний голос бентежили поліціянта: він аж ніяк не очікував такого. Карім підніс пістолет, хоч і відчув сором через те, що мусить погрожувати ним жінці.

— Пані, — видихнув він, — у мене мало часу. Я мушу побачити світлини вашої доньки, Жюдіт.

— Світлини моєї…

— Будьте ласкаві. Ось уже двадцять годин я йду вашим слідом. Крок за кроком дізнаюся вашу історію й намагаюся зрозуміти, навіщо ви влаштували це все, навіщо прагнули стерти обличчя своєї доньки. Наразі мені відомо лише дві речі. По-перше, Жюдіт не була потворна, як я гадав спочатку. Навпаки, тепер я думаю, що вона була справжня красуня. По-друге, обличчя вашої доньки — це ключ до якогось жахіття. Жахіття, яке багато років тому змусило вас утікати і яке пробудилося знову, наче лиходійний вулкан. Тож покажіть мені ці світлини й розкажіть вашу історію! Я хочу знати все: дати, подробиці, пояснення. Я хочу збагнути, як і чому маленька дівчинка, що померла чотирнадцять років тому, убиває людей в університетському містечку біля підніжжя Альп!

Якусь хвилю жінка стояла незрушно, відтак широченними кроками рушила коридором. Карім пішов за нею, стискаючи в руці пістолет і кидаючи погляди ліворуч і праворуч. Інші кімнати, інші покривала, інші кольори. Карім не міг визначитися, яка атмосфера панувала в будинку: чи то жалоби, чи то карнавалу.

Зайшовши до невеличкого покою, Фаб’єнн Еро відчинила шафу й дістала звідти залізну коробку. Карім схопив її за руку, стримав і відчинив скриньку сам.

Там були світлини. Самі лише світлини.

Жінка запитально глянула на нього, а відтак занурила руку в стосик фотографій, що заблищали на світлі, наче джерельна вода. Нарешті, діставши звідти світлину, Фаб’єнн простягнула її поліціянтові.

Карім мимоволі всміхнувся.

Зі знімка на нього дивилася маленька дівчина з овальним матовим обличчям, облямованим короткими темними кучериками. Ясні блакитні очі сяяли на вродливому личку, ховаючись у затінку довгих, дещо загустих брів. Ця трохи чоловіча риса поєднувалася з мало не агресивним блиском блакиті в її погляді.

Карім розглядав світлину. Йому здавалося, що він знав це обличчя давно, дуже давно. Усе своє життя.