Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Його слова вирували в Ньємановій голові. Тепер комісар знав, у чому полягала таємниця «багряних рік», і йому не хотілося чути недолугі розмірковування простакуватого поліціянта. Цей жах мав лишитися невисловленим, захованим якомога далі. Витавруваним вогненними знаками в його душі.

— Облиш мене, хлопче, — буркнув він.

Але молодого лейтенанта не так легко було спинити:

— На останніх сторінках своєї дисертації Кайюа пише про штучний відбір новонароджених, про шлюби на основі певних раціональних міркувань, така собі тоталітарна система… Це якась маячня божевільного, комісаре! Знаєте, як у тих науково-фантастичних книжках шістдесятих років… Їй-богу, не закінчив би цей тип так, як закінчив, було б над чим пореготати.

— Згинь звідси!

Поліціянт здивовано глипнув на Ньємана, повагався трохи та зрештою вийшов.

Комісар перетнув простору, цілковито порожню читальну залу. Його знову била пропасниця, немов вогняне коріння облутало його тіло, а голова боліла так, наче до неї під’єднали два розжарені електроди. Нарешті він дістався до столу на центральному вивищенні: робочого столу Ремі Кайюа, головного бібліотекаря університету.

Ньєман пробіг пальцями по клавіатурі. Екран комп’ютера миттю засвітився. Аж тут поліціянт збагнув: потрібна йому інформація стосувалася періоду перед сімдесятими роками, а отже, в комп’ютері її не знайти.

Ньєман кинувся гарячково шукати в шухлядах столу список, який його цікавив.

Не список книг.

І не список студентів.

А лише список засклених кабінок, у яких протягом багатьох років сиділи тисячі студентів.

Хоч яким безглуздям це не здавалося, та саме в розміщенні читачів у цих кабінках, яке старанно організували батько й син Кайюа, Ньєман сподівався знайти підтвердження того, що з’ясував у лікарні.

Нарешті комісар відшукав список кабінок. Він розкрив коробку, яку приніс із собою, і знову розклав медичні справи новонароджених. Ньєман вирахував, коли ці немовлята мали б стати студентами й студентками, що проводитимуть вечори в університетській бібліотеці, а потім відшукав їхні імена в списку читацьких місць, який ретельно впорядкували обидва бібліотекарі.

Невдовзі він знайшов і план кабінок: у кожній комірці на ньому було зазначено прізвище студента чи студентки. Тяжко було уявити систему логічнішу, точнішу й зручнішу для того таємного задуму, існування якого підозрював Ньєман. Усі діти, чиї імена були в цих картках, років через двадцять ставали студентами й протягом багатьох днів, місяців і навіть років на вказівку бібліотекаря займали місце не просто в тій самій кабінці, а ще й навпроти тої самої особи протилежної статі.

Тепер Ньєман знав, що має рацію.

Він перевірив для певності ще кількох студентів, вибираючи імена навмання з інтервалом у десять років. Кожного разу виявлялося, що студент чи студентка під час своїх щоденних студій у бібліотеці Ґернонського університету завжди сиділи навпроти тої самої людини протилежної статі й однакового віку.

Комісар вимкнув комп’ютер, руки йому тремтіли. У широченній залі панувала важка тиша. Не встаючи з-за столу Кайюа, поліціянт увімкнув мобільний телефон і подзвонив до мерії Ґернона. Йому довелося добряче постаратися, щоб переконати нічного чергового негайно спуститися до архіву по книги реєстрації шлюбів, узятих у Ґерноні.

Нарешті чоловік погодився, і Ньєман через мобільник зміг перевірити те, що хотів. Він диктував сторожеві імена й прізвища, а той шукав їх у списку. Комісар прагнув з’ясувати, чи особи, яких він називав, брали шлюб одне з одним. У семи випадках з десяти його припущення справджувалося.

— Це у вас гра якась? — пробуркотів сторож.

Перевіривши десятки два пар, комісар вирішив, що досить, і завершив розмову.

Відтак зібрав усі документи й полишив бібліотеку.

Ньєман підбігцем перетнув кампус. Дорогою він несамохіть шукав очима вікна Фанні й не знаходив їх. На східцях перед одним із корпусів купка журналістів, схоже, чекала на когось. Усюди довкола — на газонах, перед входами до інших будинків — було видно поліціянтів у одностроях і жандармів.

Вибираючи з ким мати справу, — копами чи журналістами, — комісар віддав перевагу своїм колегам. Видобувши посвідчення, Ньєман минув кілька поліційних кордонів. Він не побачив жодного знайомого обличчя: вочевидь це були сили, надіслані на підмогу з Ґренобля.

Комісар зайшов до адміністративного корпусу й опинився в просторому, яскраво освітленому вестибюлі, де сновигали якісь люди, бліді й переважно похилого віку. Мабуть, професори, доктори, науковці — усі охоплені переполохом. Ньєман минув цю університетську братію, не дивлячись на них і не звертаючи уваги на їхні запитальні погляди.