Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

«Що ж, вибору в мене нема», — мовив сам до себе Карім. Він затамував дихання й увійшов у воду. Тримаючи ліхтарик лівою рукою, він поплив на боці, індіанським стилем. Пасмо світла розтинало темряву. Що далі в глиб просувався Карім, то глухішим ставав стукіт дощу й посилювався запах цвілі й гнилизни. Тримаючи обличчя обернутим до стелі, поліціянт відпльовувався й борсався, затиснутий між водою та низьким склепінням.

Раптом голова його стукнулась об труну. Карім скрикнув у паніці, відтак обернувся й сповільнив рухи, намагаючись заспокоїтися. Маленька домовина гойдалася на воді, наче човник.

«У мене немає вибору», — подумки повторив Карім. Затиснувши ліхтарик у зубах, він обплив труну, оглядаючи її з кожного боку. Віко було прикріплене кількома гвинтами, але цього разу він помітив те, що не встиг зауважити вчора вранці, коли його заскочив зненацька сторож. Деревина довкола гвинтів була трохи розкришена, а фарба злущилася. Хтось — можливо — відчиняв труну. «У мене немає вибору». Карім дістав із кишені складані обценьки, які можна було застосувати і як викрутку, і взявся відкручувати віко.

Дерев’яна накривка поступово відставала. Нарешті він викрутив останній гвинт. Ударившись головою об склепінчасту стелю — вода прибувала далі, сягаючи йому вже до плечей, — Карім відсунув віко. Витерши рукавом очі, він зазирнув у труну, готуючись затримати дихання.

Марно: Карімові здалося, наче він сам уже помер.

У труні не було скелета дитини. Як і слідів осквернення. Але й порожньою домовина не була: її вщерть виповнювали крихітні кісточки, гострі й білі. Справжнє кладовище якихось дрібних звірків. Тисячі висхлих скелетиків. Тисячі крейдяно білих гострих, наче стилети, черепів. Тисячі реберець, загнутих, наче кігті. Безліч тоненьких, як сірники, стегнових, гомілкових і плечових кісток.

Усі Карімові м’язи тремтіли. Не відпускаючи краю труни, він простягнув руку до цієї кістниці. У світлі ліхтаря міріади скелетів, здавалось, відблискували сяйвом давноминулих епох.

Аж тут за його спиною пролунав голос, що перекрив стукіт дощу:

— Тобі не слід було повертатися сюди, Каріме.

Поліціянтові не потрібно було обертатися, щоб дізнатися, хто говорить. Стиснувши руки в кулаки й похиливши голову над кістками, він промовив:

— Тільки не кажіть мені, Крозьє, що ви в цьому теж замішані…

— Даремно я дозволив тобі вести слідство, — відказав голос.

Карім метнув швидкий погляд на вхід до гробівця: у дверному отворі чітко вимальовувалася постать Анрі Крозьє. Карімів начальник тримав у руці «Манюрен» тої самої моделі, «MR-73», що й у Ньємана. Шість набоїв у барабані. У кишені — магазини для швидкої перезарядки. За кілька секунд можна вистріляти всі набої й зарядити нові без жодного ризику, що револьвер затнеться. Усе, як книжка пише.

— То як же ви вплутались у це паскудство? — запитав лейтенант.

Начальник не відповів йому. Карім підняв мокрі руки.

— Можна мені принаймні вилізти з цього лайна?

Крозьє повів дулом револьвера.

— Вилазь. Тільки повільно. Дуже-дуже повільно.

Покинувши відчинену труну, Карім поплив до сходів. Ліхтарик, який він знову затиснув зубами, кидав жмутки світла, що стрибали на кам’яному склепінні, наче в божевільному танці.

Лейтенант дістався сходів і став підніматися. Крозьє тим часом відступав, тримаючи Каріма на мушці. Дощ бурхав шквальними поривами. Араб, мокрий до рубця, випрямився, подивився комісарові в очі й знову запитав:

— То яка ваша роль у цьому всьому? Що саме вам відомо?

— Це сталося в 1980 році, — нарешті відповів Крозьє. — Коли вона приїхала, я відразу її зауважив. Це моє місто, хлопче. Моя територія. А на той час я був чи не єдиним копом у Сарзаку. Ця жінка, надто вродлива, надто висока, приїхала до нас, щоб учителювати… Я відразу здогадався, що тут щось не так…

— Крозьє — всевидюще око Сарзака, — гмикнув араб.

— Атож. Я провів невеличке розслідування й довідався, що разом із нею живе дитина… Мені вдалося завоювати її довіру, і вона все мені розказала. Вона розповіла, що демони прагнуть убити її дитину.

— Це все я знаю.

— Але ти не знаєш, що я вирішив захистити її сім’ю. Я роздобув їм фальшиві документи…

Каріма охопило відчуття, наче він стоїть на краю безодні.

— Хто були ці демони?

— Одного разу в місті з’явилися двоє. Буцімто шукали старі шкільні журнали по всіх школах. Ці чоловіки були з Ґернона, міста, з якого приїхала Фаб’єнн. Я відразу дотямив, що це і є демони…