Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Ньєман перевернувся горілиць і став розглядатися довкола. Рослинність не була густою, непролазною, навпаки — тут панувало рідколісся, дерева росли вільно, не заважаючи одне одному. Однак пітьма була такою непроглядною, що неможливо було навіть роздивитися чорні громаддя гір. А Ньєман не знав, ні як довго річка несла його, ні в якому напрямку.

Долаючи біль, долаючи холод, він підповз до дерева й сів, прихилившись спиною до стовбура. Відтак змусив себе зібрати думки докупи й спробував відтворити в пам’яті карту цього регіону, на якій позначав місця, важливі для слідства. Він пригадав, що Ґернонський університет розміщений на північ від масиву Сет-Ло.

На північ.

Але як визначити, де північ, коли не маєш жодної гадки, де ти зараз? У нього не було ні компаса, ні будь-якого іншого приладу. Удень можна було б зорієнтуватися за сонцем, а що робити вночі?

Ньєман замислився. Рана на чолі знову кривавила, а холод уже починав сковувати кінцівки. За такого стану справ у нього є ще години дві-три, не більше.

Зненацька його осяяло. Навіть зараз, посеред ночі, він зможе визначити сторони світу. Завдяки рослинності. Комісар нічого не тямив у ботаніці, але знав те, що відомо кожному: деякі види мохів і лишайників, що люблять вологу, ростуть тільки в затінку, із північного боку дерев, уникаючи сонячного проміння.

Ньєман став навколішки й намацав у кишені мокрого пальта протиударний футляр, у якому завжди носив запасні окуляри. Окуляри виявилися цілими, і, надівши їх, комісар докладно оглянув місцевість.

Відтак узявся за пошуки під ялицями вздовж пагорка. По кількох хвилинах нишпорення обмерзлими й перемащеними землею пальцями він зрозумів, що мав рацію: маленькі прохолодні подушечки смарагдового моху росли біля прикореня весь час із того самого боку. Ці крихітні, волокнисті й м’які на доторк кущики — джунглі в мініатюрі — повідомляли йому, де північ.

Тамуючи біль, Ньєман підвівся й рушив у напрямку, який указував мох.

Він плентався, заточуючись і грузнучи в м’якій землі, і відчував, як серце мало не вистрибує з грудей. Калюжі, шорстка кора, шпичакувате гілля ялиць пропливали повз нього. Поліціянт ступав нерівною крем’янистою поверхнею, порослою рідкими травами й поритою вибоїнами, засипаними опалою глицею — він ішов за мохом. Іншим разом ноги його провалювались у підмерзлі мочарі, що проорали солончакові борозни на схилах пагорків. Попри втому й рани, він простував дедалі швидше, черпаючи сили із запахів, якими було насичене повітря. Йому здавалося, що він відчуває дихання дощу, який зупинився, неначе щоб звести дух.

Нарешті показалося шосе.

Зблиснув рятівний асфальт. Ньєман знову пошукав очима кущики моху на узбіччі, щоб якомога точніше визначити правильний напрям. Аж тут, блимаючи фарами, з-за повороту виїхав поліційний фургон.

Машина відразу ж зупинилися. Люди кинулись на допомогу Ньєманові, що безсило похилився на рушницю.

Він відчував руки жандармів, що підхопили його. Чув невиразне бубоніння, вигуки, шурхіт дощовиків. Скісними лініями танцювали фари. Уже в машині один із чоловіків загорлав до водія:

— Жени до лікарні!

Ньєман, ледь притомний, пробурмотів:

— Ні, до університету.

— Куди? Та на вас живого місця нема…

— До університету. Я… я маю там де з ким побачитися.

Двері відчинилися, і назустріч йому блиснула усмішка.

П’єр Ньєман опустив очі. Він побачив сильні смагляві зап’ястки дівчини. Погляд його піднявся вище, по рукавах грубого в’язаного светра, ковзнув по коміру й перейшов на шию, де ніжні кучерики волосся на потилиці здавалися імлистим ореолом. Комісар подумав про магію цієї шкіри, такої гарної, такої гладенької, що перетворювала будь-яку одежину у вишукані шати. Фанні позіхнула.

— Ви спізнилися, комісаре.

Ньєман спробував усміхнутися.

— Ви… ви ще не спали?

Дівчина заперечно похитала головою й відступила вбік, пропускаючи комісара всередину. Він вийшов на світло, і обличчя Фанні закам’яніло: вона лише зараз помітила закривавлену голову поліціянта. Дівчина відступила й скинула поглядом на пошарпану Ньєманову постать, миттю оцінивши його стан. Пальто мокре, хоч викрути. Порвана краватка. Пропалені штани.

— Що з вами сталося? Аварія?

Ньєман коротко кивнув.

Відтак обвів поглядом невеличку кімнату. Попри те, що його лихоманило, попри те, що серце стрибало в грудях, він був радий опинитися тут. Чисті стіни в пастельних кольорах. Робочий стіл із комп’ютером, завалений книгами й паперами. Каміння й кристали на поличках. Скинуте гамузом альпіністське приладдя й флюоресцентний одяг. Оселя молодої дівчини — домосідки й спортсменки водночас, любительки домашнього затишку й пригод. Раптом Ньєманова кров зануртувала: на якусь мить уся їхня спільна мандрівка на льодовик промайнула перед його очима. Зблиснула, наче сніжинка інею.