Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Його машина, вдарившись об парапет, викинула комісара, наче з катапульти, у порожнечу, через перила моста. Зараз він повільно, безгучно падав, мляво вимахуючи руками й ногами і безглуздо запитуючи себе, що він відчує останньої миті перед смертю.

Відповідь прийшла миттєво разом із хвилею болю. Галуззя шмагало Ньємана по обличчю. Гостра глиця впивалася в тіло, роздираючи його на тисячі шматків…

Потім удар, і майже відразу — ще один.

Спершу відбулось його падіння на землю, пом’якшене густим віттям дерев. Відтак — страшний гуркіт, від якого здригнулося все довкола. Немовби якась велетенська накривка враз упала на його тіло. Секунди вибухнули веремією суперечливих відчуттів. Залізні лещата холоду. Пекуча пара. Вода. Каміння. Морок.

Потьмарення.

Минув час. Ньєман знову розплющив очі. За покривом повік виявився ще один — покрив темряви, покрив лісу. Помалу, наче з того світу, до нього поверталася притомність. Із надр свідомості поступово спливла впевненість: «Живий! Я живий!»

Зібравши докупи всі уламки своїх думок, комісар спробував збагнути, що ж сталося.

Він пролетів крізь гілля дерев і щасливим випадком потрапив у водозбіг біля одного з пілонів, повний дощової води. Його машина, наче штурмовий танк, злетіла з моста тою ж траєкторією і приземлилася просто в Ньємана над головою, його самого, однак, не зачепивши: широке шасі седана не пустили далі краї водозбігу.

Справжнє диво.

Ньєман стулив очі. Безліч ран мордували його тіло, але найсильніше біль пульсував у правій скроні, що горіла вогнем. Комісар подумав, що тримач дзеркала, мабуть, глибоко розітнув йому шкіру над вухом. З іншого боку, добре, що хоч після падіння він лишився відносно цілий.

Із підборіддям, притиснутим до грудей, Ньєман поглянув угору, на радіатор своєї машини, який досі димів. Поліціянт був похований під купою гарячого заліза в порожнині водозбігу, наче в бетонному саркофазі. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч і побачив, що уламок бампера заважає йому вибратися з пастки.

Відчайдушним зусиллям Ньєман посунувся вбік. Біль, що мордував усе тіло, тепер зіграв йому на користь, перетворившись на мертвущу нечулість.

Поліціянтові вдалося пролізти під бампером і видобутися зі своєї домовини. Вивільнивши руки, він одразу торкнувся рани на скроні, звідки густим потоком плинула кров. Комісар застогнав, відчувши солодкавий запах теплої рідини на зболілих пальцях. Він подумав про птаха з дзьобом, заліпленим мазутом, і очі його наповнилися слізьми.

Ньєман звівся на ноги, спираючись на борт водостоку, але відразу ж упав на землю. Затьмарену свідомість різонула ще одна думка.

Убивця повернеться. Щоб закінчити свою справу.

Тримаючись за машину, комісар зіп’явся знову. Ударом кулака відчинив пом’ятий багажник, дістав звідти помпову рушницю й зібрав розкидані набої. Затинувши зброю ліктем лівої руки, яку він досі тримав біля скроні, Ньєман правою зарядив рушницю. Він зробив це навпомацки, майже нічого не бачачи: окуляри він загубив, а темрява була непроглядна.

Комісарове обличчя було все в крові й багнюці, а тіло знемагало від болю. Він обернувся, тримаючи рушницю напоготові. Довкола — ані шерхоту. Ані руху. Зненацька наринула млість. Ньєман зсунувся по корпусу машини і знову впав у бетонний канал. Цього разу він відчув дошкульний доторк холодної води й отямився. Він сповзав бетонним ложем у напрямку до річки.

Зрештою, чому б і ні?

Ньєман притиснув рушницю до грудей і дозволив воді нести себе, немов фараона, що пливе рікою до Країни мертвих.

Течія довго несла Ньємана. Він плив із розплющеними очима й крізь просвіти в гіллі бачив громаддя темного беззоряного неба. Обабіч нього тяглися береги з червоної глини, обплутані галуззям і корінням дерев, що утворювали справжні мангрові зарості.

Невдовзі струмок розширився, убрався в силу й у голос. Чоловік, закинувши голову, плив за течією. Від холоду судини звузилися й рана на голові кривавила вже не так сильно. Ньєман сподівався, що потік винесе його до Ґернона, до університету.

Утім дуже скоро, він зрозумів, що його сподівання марні. Річка нікуди його не винесе: вона не текла до студмістечка. Заблукавши в лісі, вона петляла серед дерев, дедалі більше звужуючись і сповільнюючись.

Зрештою плин її зупинився остаточно.

Ньєман підплив до берега й, тяжко відсапуючи, видобувся з води, такої мулистої й каламутної, що в ній не відображалося нічого. Поліціянт простягнувся на вогкій, устеленій опалим листям землі. Ніздрі його наповнилися затхлим смородом — цим характерним запахом ґрунту, суміші зітлілої деревини, перегною й комах.