Жан-Крістоф Ґранже - Багряні ріки

Ньєман тяжко сів на стілець. Надворі знову пустився дощ. Чути було стукотіння крапель по даху й притлумлені звуки від сусідів. Скрип дверей. Кроки. Нічне життя наляканих студентів, що поховалися у своїх номерах.

Фанні зняла з комісара пальто, потім ретельно оглянула рану на скроні. Здавалося, видовище закипілої крові й роздертої, темної плоті не викликає в неї жодної відрази. Вона аж присвиснула крізь зуби:

— Добряче вас поранило. Сподіваюся, скроневу артерію не зачепило. Сказати важко: з голови завжди так юшить… Як це сталося?

— Потрапив у ДТП, — лаконічно відказав Ньєман.

— Я відвезу вас до лікарні.

— Нема й мови. Я мушу закінчити розслідування.

Фанні пішла до іншої кімнати й невдовзі повернулася з цілою купою марлевих серветок, ліків і пакетиків зі шприцами й сироваткою. Вона надірвала зубами кілька пакетиків, а потім насадила голку на пластиковий шприц. Ньєман підвів очі й глянув на ампулу. Фанні втягнула її вміст у шприц. Комісар напружився і взяв упакування з назвою ліків.

— Що це таке?

— Анестетик. Не бійтеся, це заспокоїть ваш біль.

Ньєман схопив її за руку.

— Зачекайте.

Поліціянт перебігся очима по складниках. Ксилокаїн. Анестетик із адреналіном — це його не вирубить, а біль мало б угамувати. Ньєман відпустив зап’ясток дівчини на знак згоди.

— Не бійтеся, — прошепотіла Фанні. — Ці ліки до того ще й спинять кровотечу.

Ньєман сидів, опустивши голову, і не бачив рук дівчини. Здається, вона зробила кілька уколів довкола рани. По якомусь часі біль ущух.

— У вас є чим зашити рану? — невиразно запитав він.

— Певно, що ні. Вам треба до лікарні. Скоро кровотеча відновиться…

— Тоді зробіть пов’язку, якомога тугішу. Будь із чого. Я мушу провадити розслідування з ясною головою.

Фанні знизала плечима й узялася збризкувати марлю якимось медичним аерозолем. Ньєман глянув на дівчину. Джинси щільно обтискали її стегна, сласні вигини яких викликали в комісара притлумлене збудження, навіть у теперішньому його стані.

Він замислився над суперечливою вдачею дівчини. Як їй вдавалося бути такою ефемерною і водночас такою реальною? Такою лагідною й такою шорсткою? Такою близькою і такою далекою? Ця суперечливість відображалась навіть у її погляді: викличний блиск очей і безмежно ніжні вигини брів. Удихаючи різкий запах антисептиків, Ньєман запитав:

— Ви мешкаєте тут сама?

Фанні обробила рану кількома швидкими рухами. Поліціянтові майже не пекло: знеболювальне починало діяти. Дівчина знову всміхнулася:

— А ви не втрачаєте жодної нагоди, щоб підбити клинці, еге ж?

— Ви… вибачте… Моє запитання нетактовне?

Фанні зосереджено перев’язувала рану. Обличчя її було зовсім близько від Ньєманового.

— Я живу сама. У мене нікого немає, якщо ви це хотіли дізнатися, — прошепотіла вона йому на вухо.

— Я… Але… чому в університеті?

— Лабораторії, аудиторії — все поряд…

Ньєман хотів було повернути голову, але дівчина з невдоволеним вигуком стримала її. Поліціянт з опущеним додолу обличчям промовив:

— Справді, я й забув. Наймолодший доктор наук у Франції. Донька й онучка заслужених викладачів. Отже, ви належите до цих дітей…

— Дітей? Яких дітей? — різко обірвала його Фанні.

Ньєман злегка покрутив тулубом.

— Та ні, нічого такого… Я лише мав на увазі, що ви одна з тих університетських вундеркіндів, які є також переможцями всіх спортивних змагань…

Обличчя дівчини закам’яніло.

— Що ви хочете винишпорити? — У її голосі звучала різка підозрілива нотка.

Поліціянт нічого їй не відповів, попри шалене бажання розпитати Фанні про її походження. Але ж чи личить розпитувати молоду дівчину, де вона взяла свою генетичну міць, звідки походять її хромосоми? Його співрозмовниця заговорила сама:

— Комісаре, я не розумію, чому ви в такому стані вирішили приволоктися до мене. Але якщо у вас є запитання, ставте їх.

Тон її був різкий, неприємний. Ньєман більше не відчував болю, але він волів би, щоб його радше мучила рана, ніж цей голос. Комісар збентежено всміхнувся.

— Я лише хотів поговорити з вами про університетську газету, для якої ви пишите…

— «Темпо»?

— Саме так.

— Я вас слухаю.

Ньєман якусь хвилю помовчав. Фанні поскладала марлеві серветки до пластикового пакета, а потім обв’язала Ньєманові голову. Поліціянт промовив, відчуваючи, як пов’язка стиснула череп:

— Я подумав, чи ви часом не писали про один дивний випадок, який стався в липні, у лікарняному підвалі…