Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Уявляю. Із задоволенням продовжив би наш колоквіум щодо ефективності різних методів ліквідації бренних останків радянської людини, але розумієте, кличе священний обов’язок. В дорогу, до роботи… А щодо мадамів із міськради, то знаю я цих баб! Вони, напевне, і на відомому предметі у своїх мужиків сидять, як за столом президії.

Директор був виразно зворушений.

— Якщо з вами щось трапиться, то прошу одразу до мене. Все організуємо, без зайвої бюрократії. Більшість вибирає підпоховання, але я рекомендую кремацію. Древній, благородний обряд. І для рідних не такий вразливий… Не треба стояти і дивитися півгодини, як чотири п’яні голодранці засипають вашу труну землею.

Я теж був розчулений увагою і навіть пообіцяв скористатися запрошенням. Як щось трапиться. Від почесного супроводу відмовився, попросивши обмежитися дзвінком.

Обслуга крематорію, на моє здивування, виявилася акуратно зодягненою, чистісінько виголеною і абсолютно тверезою. Я навіть перепитав:

— Це крематорій чи Інститут фольклору, етнографії і мистецтвознавства імені Максима Тадейовича Рильського?

— Крематорій, шановний, крематорій. Просто наші люди ще не доросли до належного рівня культури, аби уявити собі тверезого поховальника. От ви, скажімо, п’яному копачу і гроші дасте, і пляшку. Вам буде гидко, але традиції ви не порушите. А от обслугу крематорію ви і в очі не бачите, і бажання у вас такого не виникає — познайомитися. А даремно! Хоча б задля того, аби переконатися, що ви одержите на виході дорогоцінний прах коханої тещі, а не попіл ветерана русько-турецької війни Мойсея Дормидонтовича Розворотирило.

— А що, таке буває?

— У нас все буває. От днями опустили нам труну, нагорі гімн грають, ми внизу своє робимо. Коли раптом на нас і на домовину починають падати сторонні предмети у вигляді розлючених родичів, бо на наше горе люк ще не закрили.

— Що таке? Вирішили розділити до кінця долю навіки спочилого чи цікавість гору взяла? Мовляв, глянемо, що з ним далі буде? Стоп! Не відповідайте! Вантаж був жіночої статі?

— Точно.

— Немолодого віку?

— Два-нуль!

— Тоді зять і родичі з його боку не змогли відмовити собі у задоволенні подивитися, як теща з димом через комин вилетить.

— А отут і не вгадали! Приземляються ці десантники нам на голови, труна летить на підлогу, розбивається, покійниця без сторонньої допомоги котиться під саму піч, мені дають під дих, помічника хапають за петельки і кричать: «Піднімай назад! Це наша бабуся! Її в морзі по п’янці переплутали, а ці сліпі кроти недодивилися!» І все це під мат-перемат і державний гімн!

— Що, ніхто не здогадався вимкнути?

— Не до того було. Вони там нагорі один одному вінки на голову одягали.

— Веселенький у вас контингент. А до речі, в який учбовий заклад вас не прийняли? Естрадно-циркове училище, група розмовного жанру?

— Ні, в Київський державний університет на філософський.

— Тоді — «два-два». На вашу користь. І так буває.

— Спасибі. Але директор казав, що ви у службовій справі. Що вас цікавить?

— Отой байрак, в якому днями хтось влаштував конкуренцію вашому крематорію. А якщо ширше — то чим ця місцевість характерна вночі? Бо вдень тут випасають кіз, смажать шашлики і п’ють алкоголь. А як стемніє?

«Крематорець» відповів не одразу. Спочатку зиркнув у бік акуратної шафи-холодильника, де сумирно чекала ночі «група товаришів», потім дістав цигарку, сірники, закурив і лише після цього зауважив:

— Пішли нагору, я не тільки розкажу, а й покажу.

З тильного боку крематорію стояла зручна лавочка, з якої відкривався краєвид Деміївки, Совок і Жулян. Ми з оператором вмостилися зручніше і я налаштувався слухати.

— Як бачите, з боку ритуального залу нас не видно. Перекриває спеціальний насип. Все продумано, аби надаремне людям нерви не шарпати. Вдень тут, як ви знаєте, людно, а от вночі — нікого. Тільки он там, на проспекті, машини шумлять, та ще літаки на Жуляни вирулюють. Тепер щодо байраку і галявини. Про неї всі знають, крім міліції. Ми там з хлопцями не раз сиділи, але вдень. Тут стежка є. Коли сухо, то дуже навіть зручно до нашої «кочегарки» підніматися. Ну, а тепер про головне, товаришу капітан. Не щодня, не часто, але вночі у цей байрак машини заїжджають. Я бачив. Власне, не самі автомобілі, а світло фар — знизу. Бо там вночі навпомацки не проїдеш — це не проспект. Запитання: якого біса там вночі робити, та ще й з машиною?

— «Декамерон» інсценізувати. День третій, новела десята.