Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— А до того якісь «досвітні вогні» на кладовищі спостерігалися?

Сержанти перезирнулися:

— Хіба що старці чи бомжі багаття палять зі старих вінків. Це буває. Але полум’я не таке сильне. Майже не видно. Ви попитайте тих, що у крематорії працюють. По-перше, то до них ближче, а по-друге, саме там усякий темний люд крутиться.

— І що то за темний люд, товариші сержанти? Конкретніше можна?

— Та бомжі вокзальні, ми ж казали. Як тільки їх транспортна міліція кишне, вони одразу сюди. А що? Народ зараз на цвинтар з випивкою-закуссю приходить — рідних поминати. І від усього цього добрішає, не жлобиться, що не доїдять — з собою не забирають, що не доп’ють — теж залишать коло могилки. Ну, а як багатий похорон, то це вважайте все одно, що роздача трудоднів у колгоспі-мільйонері.

— Ви хоча б цих бомжів знаєте, маю на увазі — особисто? Хто тут постійно шастає?

— Та ні, бо то ж не наш маршрут. Вони зараз переважно коло крематорію туляться. Ну, ще біля цього ритуального залу, як покійника сюди привозять. Але від нас вони поза спинами ховаються.

— Ну, а інші патрулі, окрім вас, в цій окрузі є?

— Та ні, хіба часом горішньою дорогою спецгрупа проскочить на «газику» або даішники навпрошки — і все. А ми тут. Наше діло — пам’ятник тещі номер один охороняти, а не з бомжами спілкуватися. Начальство каже, для цього дільничний є. А у того дільничного, крім нашого цвинтаря ще вся Деміївка, аж до Корчуватого. А потім, отой куток, де горіло…

— Ну, колись, чого замовк? Не з’їм же.

— Там, товаришу капітан, нова ділянка; щодня по кілька чоловік закопують. Ну і ночами над могилами чи то привиди, чи то не привиди. Кажуть, фосфор виділяється, і коли ніч тиха, то здаля наче мерці стоять.

— Що, самі бачили?

— Ні, гробокопачі розказували. Вони якось перепили і там поснули. Як стемніло, від холоду попрокидалися, а коло них стоїть такий, прозорий увесь, та ще й світиться. Вони одразу витверезіли і більше на природі не п’ють.

— А де п’ють? Чи, не дай Боже, зав’язали зовсім?

— Ці зав’яжуть. Щось на вузлик. У своїй сторожці причащаються. Он там, біля старої контори. Як хочете їх розпитати, то поспішайте, бо через півгодини буде повний відпад. Сьогодні якогось щедрого жмурика спроваджували, бо верталися хлопці, як ті партизани, тільки з кожної кишені замість гранати шийка пляшки стирчала.

На жаль, як з’ясувалося, сержанти переоцінили рівень професійної витривалості копачів. Вони вже лежали покотом на якомусь ганчір’ї і хропли в унісон, аж деренчала напіводірвана бляха на даху їхньої хижки. Та якби вони навіть і не спали, все одно свідченням їхнім була б гріш ціна в базарний день. Адже до вечора вони напиваються так, що замість одного багаття побачать, як мінімум, три. Нічого не поробиш — треба йти до начальства, в нову контору.

Кілька випещених дам-розпорядниць, звичайно ж, нічого не знали і нічого не бачили.

— У нас, товаришу інспектор, робочий день до сімнадцятої. За переробіток ніхто не платить, тому ніхто і не затримується. На ніч залишається тільки сторож, але він спить у конторі. І ваша міліція на центральній алеї. Ну, ще гробокопачі в сторожці ночують, як нема сили додому дістатися. Але ви цю публіку самі не раз бачили. Робота у них специфічна…

Я вирішив обірвати потік інформації, що вже давно був мені відомий.

— Вибачайте, знаю я добре і цю специфіку, і цю публіку. Мені їхніх свідчень і даром не треба.

— А ви самі спробуйте, товаришу інспектор, у січні в огорожі площею з оцей стіл викопати стандартну могилу. Тоді будете знати, що вам даром треба, а що недаром.

Я хотів сказати, що у мене теж своя специфіка роботи. І вона, як не парадоксально, перетинається з їхньою, цвинтарною. От тільки кладовища, на які я спроваджую своїх клієнтів, відрізняються від цього, як замурзаний, п’яний гробокопач від того, кого він має закопати на центральній алеї — чистенького, тверезого і всього у квіточках. На тому кладовищі одна могилка на всіх, замість хреста чи пірамідки — кілок з інвентарним номером, а другий такий саме номер до ноги у небіжчика прив’язаний. І родичі над ним не ридають. Бо навіть не здогадуються, де їхнього коханого-єдиного-неповторного прикопали… Після виконання вироку суду.

Але я не став втаємничувати розпорядниць у специфічні тонкощі моєї роботи. Натомість пригадав, що адміністрація кладовища — це, врешті-решт, звичайна установа і шастати по ній без дозволу керівництва неетично.

Директор цвинтаря був живим втіленням ввічливості. І ще — елегантності. Я навіть не стримався і зауважив, що він, попри мої сподівання, гарно виглядає.