Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

— Мерсі за компліман, капітане, як казала незабутня Проня Прокопівна. А як би ви на моєму місці виглядали, маючи таку клієнтуру на центральній алеї?

— Та я не підлизуюсь, товаришу директоре, я вас морально підтримую. Все ж таки, марудна робота.

— Не скажіть! He кожному дано керівників партії та Уряду виключно в труні бачити. Хтось поспівчуває, а хтось і позаздрить.

— Що поробиш — немає у світі досконалості, як говорив Лис в одній хорошій книжці, котру я любив читати на ніч в юності.

— А що зараз від безсоння вживаєте? Біле міцне чи «три сімки»? Бо мене особисто від горілки тягне говорити правду, а від коньяку — на подвиги.

— Та ні, я на ніч приймаю кільканадцять сторінок Кримінального кодексу УРСР або ж аналогічну порцію Кримінально-процесуального…

— Кожному своє, капітане, кожному своє. Добре, кажіть, що вас сюди принесло? Ви ж не з райвідділу, а з головного управління.

— Так от — днями у вас тут щось бабахнуло, а потім згоріло. І маю я в наявності лише трьох свідків — старого козопаса і двох молодих ментів. Та й вони практично нічого не бачили, а тільки чули. От і шукаю, так би мовити, достовірніше джерело інформації.

— Із цим складно, капітане. Дуже складно. Кажуть, до революції, коли цвинтар був у чотири рази менший, тут працювало десять сторожів. І вони не спали в конторі, а обходили всі ділянки з ліхтарем і калаталкою. А сьогодні? Мені скорочують все — штати, витрати, інвентар. Зате спускають плани по похованням! Уявляєте, що це таке?

— Уявляю. Якщо в місті епідемія, або, не дай Боже, в Жулянах літак розбився, то ви одержите премію. А якщо лікарі і цивільна авіація на висоті — вас б’ють по гаманцю.

— Це ще півбіди. Хай вони мені будуть живі-здорові, а без премії я якось проживу. Але ж ці ідіоти з управління комунгоспу встановлюють плани від досягнутого. А у мене ж не завод «Транс-сигнал». Премію за перевиконання мені дадуть, але наступного місяця включать зайвих покійників у планову норму! А де я їх їм візьму?

— Є варіант… Залягти за огорожу і відстрілювати перехожих.

— Смієтесь? А ви знаєте, що було з моїм попередником?

— Для виконання плану сам помер?

— Ціную гумор. Але це б ситуацію не врятувало. Тому він просто збожеволів.

— Привида комунізму здибав?

— Майже. Йому наказали взяти підвищені соціалістичні зобов’язання до сторіччя з дня народження Леніна.

Від автора:

Факт підвищених соцзобов’язань трудівників цвинтарної справи до сторіччя від народження В. І. Леніна не вигаданий. Я бачив цей «апокриф» на власні очі! Першим пунктом стояло: «Достроково освоїти нові виробничі площі». Перекладаю: швиденько заповнити свіжими могилами нову ділянку. Воістину жарт мого друга Олекси Сироти щодо відстрілу перехожих задля виконання плану поховань був недалеким від суворої дійсності.

Олекса Сирота:

Директор знову почав плакатися, що від нього вимагають похорону по першому розряду, а кошти виділяють максимум на третій — це коли покійник сам поганяє коней.

— Перепрошую, які коні в наш час?

— Ну, сидить за кермом катафалку.

— Повертаючись до наших небіжчиків, товаришу директор, нагадаю, що пару днів тому один ваш клієнт так і зробив. Прибув до місця майбутнього поховання за кермом власної машини, та ще й, за старовинним дохристиянським обрядом, коханку з собою прихопив. Будь моя воля, я їх отак удвох разом з машиною в одній ямі б і закопав. І курган насипав, у повній відповідності… Але вибачайте, то лірика. А мене цікавлять голі факти. Хто міг бути свідком?

— То добре, що ви до мене зайшли. Бо єдиний реальний свідок — то хтось із нічної зміни крематорію. А цей об’єкт у нас режимний. Прізвища працівників розголошувати заборонено, будь-які контакти тільки з мого дозволу. Я зателефоную, або навіть проведу вас, якщо хочете. Робота у них, як ви розумієте, гаряча, і вони час від часу виходять на поверхню — перекурити. А це неподалік байраку. А раптом пощастить?

— А що, крематорій і вночі працює?

Сам того не підозрюючи, я наступив директору на болюче, бо він підскочив і, махаючи руками, забігав по кабінету. А в голосі його забриніла не тільки образа, а й сльоза:

— Вони тільки вночі і працюють! Вдень складають покійників, а працюють уночі. Це неподобство! Марнотратство! За часів Сталіна це вважалося саботажем. У нас найкраще в Союзі імпортне обладнання. Але для того, щоб воно окупилося, треба працювати цілодобово. А ці моралісти з міськради ледь не зомліли, коли я їм про це сказав. Такий гвалт зняли: ви що нам пропонуєте! Дим з крематорію вдень викличе небажані асоціації. Які асоціації? Про що вони? Наш дим чистіший від будь-якої жеківської кочегарки. А одна дама, котра за культуру, медицину і цвинтарі відповідає, взагалі запитала: «А чи не можна так, щоб без диму?» А я їй у відповідь: «Складно, але можна. Замість печей треба поставити ванни з кислотою, розчиняти в них небіжчиків, а потім вночі виливати в річку Либідь». Уявляєте її реакцію?