Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Здесь есть возможность читать онлайн «Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Київ, Год выпуска: 2006, ISBN: 2006, Издательство: Нора-Друк, Жанр: Детектив, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Непосидючі покійнички: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Непосидючі покійнички»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Відомі українські тележурналісти, а нині — науковці Валерій та Наталя Лапікури, широко знані своїми сенсаційними телевізійними проектами «Акценти», «Югославія, мертвий сезон», «Осінь політиків», продовжують дивувати своїх шанувальників.
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.

Непосидючі покійнички — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Непосидючі покійнички», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Ні, к бісу, і к бісу, і к бісу. На цвинтар! До небіжчиків! З ними спокійніше. Вони вже упокоїлися і тому не закликають боротися з рецидивами приватновласницької психології.

Погода була чудова, і я не став пересідати на дев’ятий трамвай, аби під’їхати до кладовища впритул. А просто від Володимирського базару почимчикував через Боженка і Ямську до місця останнього спочинку людей порядних і не дуже, уславлених і зовсім невідомих. Віднедавна там на центральній алеї встановили міліцейський пост. Бо київська громадськість, м’яко кажучи, неоднозначно поставилася до нової моди високої номенклатури: ховати серед могил уславлених письменників, художників і акторів своїх дружин, а особливо тещ. І справді — маєте свою ліву сторону алеї — от своїх там і ховайте, аж до котів і канарок включно. Так ні ж! Пхаються посеред справді заслужених. От народ і реагує — то слівце якесь на п’єдесталі зубилом виб’ють так, що доводиться постамент міняти, а то й по мармуровій фізії ломом пройдуться. Колишнього Голову Київської міськради, на чиїй совісті Куренівський потоп, теж не наважилися посеред своїх класти. Приткнули поряд з діячами культури. Ну, наскільки вже міцний надгробок зварганили, а кажуть, мало не тричі довелося повністю міняти. Сила у нашого народу ще є.

Звичайно, мене менш за все турбувала проблема збереження номенклатурних могил. Насправді я мав свій професійний інтерес до міліціонерів, що патрулювали вночі цю саму алею. Хоча звідси й далеченько до байраку, а раптом щось та й побачили? Заграву, наприклад. Це допомогло б, як мінімум, уточнити час пожежі, бо той козопас крім «горіло і смерділо» нічого не пам’ятав.

Ті самі міліціонери, що чергували тої самої ночі, сьогодні несли службу вдень. З цим мені пощастило. Аби не наражати молоденьких сержантів на неприємності, я розмовляв з ними на ходу, вимірюючи ногами алею від воріт і аж до останнього почесного покійника. Хлопці виявилися кмітливими і спостережливими:

— Вдень, товаришу капітан, тут ще нічого. Люди ходять, катафалки до ритуального залу під’їжджають, діти бігають. Життя, одне слово. А от вночі — страшнувато. Ні, звичайно, знаєш, що все це дурниці, що привидів не існує, а мертвяки лежать собі тихенько і глибоченько… Але коли десь гілка трісне чи собака завиє, відразу хапаєшся за кобуру.

— Звідки тут собаки? З приватного сектору забігають, чи що?

— Своїх повно. І всі дикі. Живуть у старих склепах, отам, біля закинутої каплиці. Що їдять — невідомо. Напевне, з могил підбирають, що старці не встигли. Вдень їх особливо не видно, тільки часом якийсь в кущах майне. А от вночі як розійдуться — аж мороз по спині!

— Співчуваю. А тої ночі, що мене цікавить, ви крім собак нічого незвичайного не засікли? Маю на увазі — автомобілі, вогні, пожежі, особливо он у тому напрямі — трохи праворуч від крематорію.

Сержанти замислилися. Потім почали розмірковувати вголос. Я не перебивав, бо знав, що такий от потік підсвідомості щось та виносить.

— Катафалки перестають їздити після п’ятої. Відвідувачі приходять до темряви. Хто з трамваю, хто на таксі чи на своїй… А як вже добре темно, то ніхто не рипається.

— Ну чого ж ніхто? Пам’ятаєш, кілька разів було. Рівно опівночі під’їжджали, під шостий сигнал.

— Ну, так це, напевне, хтось об заклад побився.

— Не обов’язково об заклад. Якось саме о цю пору жінка з дитиною на таксі примчала, попросила таксиста зачекати…

— …ага, він ще вагався, то вона йому свій паспорт залишила. Бігом до могилки, десь поряд з Лесею Українкою. Квіти поклали — і назад. Проїздом у Києві були, мали якусь годину до поїзда.

— Я ще пам’ятаю — жінка коло машини раптом зупинилася, озирнулась і так голосно каже: «Ой, лишенько, це ж виходить, я опівночі на цвинтарі була — кому сказати, не повірять!»

— А ви знаєте, товаришу капітан, що цікаво: коли від трамваю їхати, то тільки напряму, за крематорієм тупик. А так — праворуч найкоротша дорога до клініки Амосова. А ліворуч — до Центрального автовокзалу на Деміївці. Так от, вдень туди-сюди машини часто проскакують. А як стемніє, переважно в об’їзд ідуть. Бояться, чи що?

— Все може бути, хлопці. Але вернемося до тої ночі. Заграву вам звідси видно було? Бо ми тоді вас розпитати не встигли, ви вже зміну здали.

— Спочатку щось голосно бабахнуло. А потім справді відблиски полум’я замерехтіли. Ми навіть на хвилинку пост залишили. Вийшли за ворота і піднялись аж до контори. Щось там таки добряче горіло. Але ближче ми вже не ризикнули. Якби, не дай Боже, перевіряючі підскочили на той час, то мали б ми!

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Непосидючі покійнички»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Непосидючі покійнички» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Непосидючі покійнички»

Обсуждение, отзывы о книге «Непосидючі покійнички» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x