Валерій Лапікура - Непосидючі покійнички

Ні, к бісу, і к бісу, і к бісу. На цвинтар! До небіжчиків! З ними спокійніше. Вони вже упокоїлися і тому не закликають боротися з рецидивами приватновласницької психології.

Погода була чудова, і я не став пересідати на дев’ятий трамвай, аби під’їхати до кладовища впритул. А просто від Володимирського базару почимчикував через Боженка і Ямську до місця останнього спочинку людей порядних і не дуже, уславлених і зовсім невідомих. Віднедавна там на центральній алеї встановили міліцейський пост. Бо київська громадськість, м’яко кажучи, неоднозначно поставилася до нової моди високої номенклатури: ховати серед могил уславлених письменників, художників і акторів своїх дружин, а особливо тещ. І справді — маєте свою ліву сторону алеї — от своїх там і ховайте, аж до котів і канарок включно. Так ні ж! Пхаються посеред справді заслужених. От народ і реагує — то слівце якесь на п’єдесталі зубилом виб’ють так, що доводиться постамент міняти, а то й по мармуровій фізії ломом пройдуться. Колишнього Голову Київської міськради, на чиїй совісті Куренівський потоп, теж не наважилися посеред своїх класти. Приткнули поряд з діячами культури. Ну, наскільки вже міцний надгробок зварганили, а кажуть, мало не тричі довелося повністю міняти. Сила у нашого народу ще є.

Звичайно, мене менш за все турбувала проблема збереження номенклатурних могил. Насправді я мав свій професійний інтерес до міліціонерів, що патрулювали вночі цю саму алею. Хоча звідси й далеченько до байраку, а раптом щось та й побачили? Заграву, наприклад. Це допомогло б, як мінімум, уточнити час пожежі, бо той козопас крім «горіло і смерділо» нічого не пам’ятав.

Ті самі міліціонери, що чергували тої самої ночі, сьогодні несли службу вдень. З цим мені пощастило. Аби не наражати молоденьких сержантів на неприємності, я розмовляв з ними на ходу, вимірюючи ногами алею від воріт і аж до останнього почесного покійника. Хлопці виявилися кмітливими і спостережливими:

— Вдень, товаришу капітан, тут ще нічого. Люди ходять, катафалки до ритуального залу під’їжджають, діти бігають. Життя, одне слово. А от вночі — страшнувато. Ні, звичайно, знаєш, що все це дурниці, що привидів не існує, а мертвяки лежать собі тихенько і глибоченько… Але коли десь гілка трісне чи собака завиє, відразу хапаєшся за кобуру.

— Звідки тут собаки? З приватного сектору забігають, чи що?

— Своїх повно. І всі дикі. Живуть у старих склепах, отам, біля закинутої каплиці. Що їдять — невідомо. Напевне, з могил підбирають, що старці не встигли. Вдень їх особливо не видно, тільки часом якийсь в кущах майне. А от вночі як розійдуться — аж мороз по спині!

— Співчуваю. А тої ночі, що мене цікавить, ви крім собак нічого незвичайного не засікли? Маю на увазі — автомобілі, вогні, пожежі, особливо он у тому напрямі — трохи праворуч від крематорію.

Сержанти замислилися. Потім почали розмірковувати вголос. Я не перебивав, бо знав, що такий от потік підсвідомості щось та виносить.

— Катафалки перестають їздити після п’ятої. Відвідувачі приходять до темряви. Хто з трамваю, хто на таксі чи на своїй… А як вже добре темно, то ніхто не рипається.

— Ну чого ж ніхто? Пам’ятаєш, кілька разів було. Рівно опівночі під’їжджали, під шостий сигнал.

— Ну, так це, напевне, хтось об заклад побився.

— Не обов’язково об заклад. Якось саме о цю пору жінка з дитиною на таксі примчала, попросила таксиста зачекати…

— …ага, він ще вагався, то вона йому свій паспорт залишила. Бігом до могилки, десь поряд з Лесею Українкою. Квіти поклали — і назад. Проїздом у Києві були, мали якусь годину до поїзда.

— Я ще пам’ятаю — жінка коло машини раптом зупинилася, озирнулась і так голосно каже: «Ой, лишенько, це ж виходить, я опівночі на цвинтарі була — кому сказати, не повірять!»

— А ви знаєте, товаришу капітан, що цікаво: коли від трамваю їхати, то тільки напряму, за крематорієм тупик. А так — праворуч найкоротша дорога до клініки Амосова. А ліворуч — до Центрального автовокзалу на Деміївці. Так от, вдень туди-сюди машини часто проскакують. А як стемніє, переважно в об’їзд ідуть. Бояться, чи що?

— Все може бути, хлопці. Але вернемося до тої ночі. Заграву вам звідси видно було? Бо ми тоді вас розпитати не встигли, ви вже зміну здали.

— Спочатку щось голосно бабахнуло. А потім справді відблиски полум’я замерехтіли. Ми навіть на хвилинку пост залишили. Вийшли за ворота і піднялись аж до контори. Щось там таки добряче горіло. Але ближче ми вже не ризикнули. Якби, не дай Боже, перевіряючі підскочили на той час, то мали б ми!