Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

— Я шукав його на прохання Медарова. Зважте, що з Медаровим я познайомився теж зовсім недавно…

— Ви не могли познайомитися давно… якщо не сиділи в тюрмі.

— Знаю, що Медаров був у тюрмі. Він мені розповідав про це. Розповідав і дещо про діяльність «Комети»— товариства, в якому працював мій батько…

— Ким був ваш батько у «Кометі»?

— Не акціонером… — сухо відказав Андрєєв. — Був шофером у Костова. Разом з Костовим зник і мій батько.

— Так. Я чув про це. Ну, і що?..

— Кажуть, що Костов утік до Німеччини на гітлерівському літаку. Це можливо: такі, як він, наче пацюки — тікають з корабля, коли він тоне. Але мій батько не мав нічого спільного з їхнім фашистським кораблем. Він був робітник, значить, мав радіти, що наближається визволення. А крім того, палко любив дружину й сина. Тільки наївний міг би повірити, що батько втік з Костовим до Німеччини. А я не наївний…

— Ваша мати що-небудь казала вам про це?

— Од матері я знав, що батько загинув на війні. Але коли п'ять років тому мама тяжко захворіла і відчула, що помре, вона покликала мене і сказала якось увечері: «Сину, знай… оті бандити з «Комети» вбили твого батька. Пам'ятай про нього і, якщо зможеш, відплати!»

Андрєєв замовк, опустивши очі. Я теж мовчав, неуважно дивлячись крізь вікно на чорні дерева у парку.

— Я запам'ятав ті слова. Але що з того? Стільки років спливло. Я довідався, звичайно, про процес «Комети», та на процесі не було з'ясовано, як зник мій батько. І от недавно до мене приходить якийсь сердитий старий і каже, що він Медаров, тобто другий акціонер «Комети».

— Коли було оце «недавно»?

— Справді недавно. Близько місяця тому. Можете собі уявити моє здивування. Я запросив старого зайти, і він одразу почав: «Шукаю одну людину, цікаву й для вас. Тому сподіваюсь, що ви допоможете знайти її». — «Що за людина?»— питаю. «Танев — третій з «Комети». — «А навіщо мені ваш Танев?» — «Він убивця вашого батька». — «Доведіть!»— кажу. «Не можу цього довести, — відповідає, — але знаю напевно. Коли б міг довести, не шукав би вас, а просто пішов би до міліції».

— І ви вірите, що Медаров справді пішов би до міліції? — запитав я, перевівши погляд з вікна на Андрєєва.

— Звісно, ні. Але мене цікавило інше. Я хотів мати докази, що саме Танев убив мого батька. Я так і поставив питання перед Медаровим: «Добре, — сказав йому. — Припустімо, що ми знайдемо Танева. Як примусити його зізнатися?» — «Це ми з вами вирішимо, — відповів Медаров. — У мене є факти проти нього. І коли Танев збагне, що вони в мене, обм'якне, як віск. Важливо, — каже, — тільки добратися до нього». — «А навіщо вам добиратися до нього?»— питаю. «Маю дещо владнати, — каже. — Але і ви, і я розрахуємося з Таневим тільки тоді, коли діятимемо вкупі. Спільно. Інакше нічого не вийде».

— Доброго компаньйона знайшли… — зауважив я.

— Для мене він не був компаньйоном, — заперечив Андрєєв. — Для мене він тільки — засіб для викриття вбивці мого батька.

— Але Медаров і вас використовував як знаряддя.

— Можливо. Я й сам підозрював, що такий-от Медаров не прийшов би до мене, коли б я не був йому потрібен для досягнення якоїсь мети. Та хіба виключено, що двоє зовсім різних людей, які ставлять перед собою зовсім різні цілі, можуть мати спільні інтереси, принаймні в певний момент?

— Чому ж ні, буває. Погано тільки, що таке співробітництво мав безліч негативних чинників. Наприклад, не знаєш, коли точно завершується отой «певний» момент. Трапляється, що перш ніж з'ясуєш це, можеш відчути, скажімо, ніж у спині.

— У наші дні такі випадки не трапляються, — всміхнувся Андрєєв.

— Як правило, не трапляються, але там, де є наївні, можуть бути. Звісно, я кажу це між іншим, так що не ображайтесь. Прошу, закінчуйте свою розповідь.

Андрєєв невдоволено подивився на мене.

— З розмов старого випливало, що Танев, тільки-но довідавшись про звільнення Медарова з тюрми, негайно зник, аби уникнути розрахунків і виграти час обміркувати якийсь план…

— Обмірковувати свій план він міг двадцять років…

— Так, але звільнення Медарова було несподіваним для Танева. Коли б не остання амністія, Медаров сидів би ще багато років. Так чи інакше, а старий вважав, що докази, які він мав, примусять Танева зізнатись, і що коли б на той час у кімнаті потай працював магнітофон, то Танев, нічого не помітивши, свідчив би проти себе…

— Наївно…

— Медаров був не такий уже й наївний…

— Я нічого не кажу про Медарова.

— Тоді ви ще раз образили мене.