Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

Я заплатив по своєму скромному рахунку й підвівся, шкодуючи, що не зможу піти в кіно. Добре все-таки, що Медаров мав невелике коло знайомих. Я сподівався обійти всіх за один вечір. Оскільки Андрєєва із списку вже викреслено, я подався до Сиракових.

Власне, чи викреслено об'єкт «Андрєєв» із списку, чи ні, буде видно далі. Лагідні сині очі у людини ще не означають, що кожне її слово слід брати на віру.

Сонце того дня не поспішало ховатися. Мабуть, хотіло подивитися матч «Славія» — «Левський». І судячи по тому, який натовп сунув до стадіону, на змаганні мало бути чимало глядачів. На жаль, я мусив іти на свій матч. Без публіки й овацій. Правда, це не означає, що в разі неуспіху мене не затюкають. Буду освистаний мовчазно, але це ще болючіше.

Ось і дім Сиракових. Цього разу задля розваги почну відвідини з горішнього поверху.

— А, це ви? — усміхнулася Ліда, відчинивши мені двері. — Який збіг… Я саме думала про вас.

— Дуже мило, — проказав я. — Сподіваюсь, ви не думали нічого лихого.

— Навпаки. Хочу намалювати вас як позитивного героя.

— Гм… — пустив я в дію свій улюблений вигук, заходячи до майстерні. — В цій ролі я ще не був.

— Я згадала про вас у зв'язку з Медаровим, — пояснила Ліда.

— Невже? Ну, тоді це справді збіг. Я теж згадав про вас у зв'язку з Медаровим…

— Пам'ятаєте, — вела далі дівчина, не слухаючи мене, — я хотіла намалювати портрет Медарова? Потім од вас дізналася, що він помер. Одначе думка про той хижацький образ не залишала мене. А ви казали, що від таких образів особливої користі нема. У ваших словах було щось справедливе. В тому розумінні, що образ не може бути темою сам по собі. І через те у мене виникла ідея використати той образ як протиставлення…

— Цікаво… — пробурмотів я, глянувши на годинник.

— Я вирішила створити конфліктну композицію, побудовану на двох образах: нове і старе, ви і Медаров…

— Гм… А якою точно буде ситуація? Сидимо й бесідуємо? Чи…

— Саме в цьому складність проблеми: якою буде ситуація. Я сподівалася, що ви порадите мені.

— Сумніваюсь, — похитав я головою. — У нашому відомстві справді є гурток художньої самодіяльності, але, зізнаюсь, я ще туди не записався.

— Ви могли б допомогти мені як практик…

— Добре, — погодився я, — подумаю. А тепер допоможіть мені ви.

Ліда запитливо подивилася на мене.

— Медаров часто приходив сюди. Ви добре ставилися до орла-стерв'ятника. Природно припустити, що й він відчував якусь симпатію до вас. Можливо, навіть певну дозу довіри…

Я замовк і глянув на співрозмовницю.

— Можливо, — відказала вона. — Ну, то й що?

— От я й думаю, чи не підтвердив Медаров своєї довіри… якось матеріально. Не лишив вам, скажімо, на збереження якоїсь речі, документа?

— Ні, — не вагаючись відповіла Ліда. — Нічого не залишав.

— Оце я й хотів знати. А які взаємини були у Медарова з вашою матінкою? Впливала на них неприязнь вашого батька?

— Нічого не можу сказати. Мати ніби відчувала себе винною за батькову грубість. Приходила до дядька нагору, приносила їсти…

— Чудово, — зауважив я. — Не смію більше затримувати вас. Ви, певно, працюєте…

І вказав на пейзаж, що стояв на мольберті. До речі, наскільки я розуміюся в малярстві, відтоді, коли я приходив уперше, до картини ніхто не торкався.

— В тім-то й справа, що не працюю, — заперечила Ліда. — Ота думка про композицію весь час непокоїть мене і заважає працювати. Я гадала, що ви допоможете мені…

«І я сподівався, що ти допоможеш мені, але не так сталося, як гадалося», — сказав я подумки, а вголос промовив:

— Лихо в тому, що наша дійсність вельми бідна на живописні ситуації. Пістолети, знаєте, віддавна вилучено з обігу. Взагалі, коли хочете моєї поради, візьміться за іншу тему…

— Ох, завжди так, — зітхнула Ліда, проводжаючи мене до дверей. — Тільки подумаєш, що знайшла гарний сюжет, як обов'язково виткнеться щось і все зіпсує.

— Не тільки у вас так, — заспокоїв я дівчину. — В мене теж трапляються такі дрібниці.

Полегшено зітхнувши, я спустився сходами і подзвонив до «Сімейства Сиракових».

Після третього дзвінка двері прочинилися, і з напівтемного коридора випливла байдужа фізіономія Сиракової.

— Знову ви? — сонно запитала господиня.

— Знову я. І знову в час пообіднього відпочинку. Взагалі везе останнім часом на збіги…

— То правда, ми з чоловіком прилягли, — вже трохи привітніше пробурмотіла Сиракова — Заходьте, я зараз розбуджу його…

— Облиште, — затримав я жінку. — Не будемо порушувати відпочинок ученого.