Богомил Райнов: Людина повертається з минулого

Перекладено за виданням:

Богомил Райнов. «Един човек се врьща от миналото». «Народна младеж». Издателство на ЦК на ДКМС. София, 1966

Ви знайомі з Петром Антоновим? Ні? А з Іваном Медаровим? Теж ні? Тоді, либонь, доведеться про все розповісти з початку. Не хвилюйтеся: кажучи «з початку», я не мав на увазі — від Адама і Єви. Не люблю зайвих балачок.

З Петром Антоновим справа проста: це я. А от Медарова не можу вам представити. З чисто технічних причин. Учора близько 2 години 30 хвилин по полуночі вищезгаданого громадянина було знайдено мертвого на вулиці Крайній.

Якби про це розповіли моїй тітоньці, вона відповіла б за звичкою: «Було б йому сидіти в хаті… Я от сиджу, то нічого зі мною й не трапляється». І на цьому питання було б вичерпане. Я, на жаль, не можу вичерпати його так просто і швидко, бо працюю в міліції і розслідування цієї пригоди покладено саме на мене.

Власне, цю історію можна б визнати за звичайний нещасний випадок: громадянин Медаров був людина не першої молодості, точніше — йому було вже під шістдесят. Серце мав ненадійне. Його приваблювала аромат і смакові якості мастики. [1] Мастика — анісова горілка. (Тут і далі — примітки перекладача). Трохи перебрав… стало недобре… і ось він, кінець, який увінчує будь-яку справу.

При розтині тіла не виявлено нічого підозрілого: ані натяку на фізичний примус, насильство, замах. Небіжчик лежав на хіднику в майже ідилічному спокої, романтично овіяний пахощами свого улюбленого питва. Одначе сталося так, що вашому новому знайомому Петру Антонову довелося стикнутися з Іваном Медаровим, хоч цей останній уже й зник з лиця землі. Зі мною завжди так. Багато моїх знайомих — люди, навряд чи корисні мені принаймні тут, на цьому світі. Зате у мене широкі зв'язки на тім світі. Взагалі, якщо вам потрібна протекція, клопотання чи щось інше для потойбічного світу, то можете звертатися до мене.

Але не впадаймо в містику. Повернімося до фактів.

Отже, тільки-но я прийшов того ранку на роботу, як мене викликав шеф. А коли тебе викликає шеф, то, як я вже не раз пересвідчувався, не для того, щоб подарувати троянди. Хоча, правду кажучи, саме сьогодні букет квітів був би мені до речі. Сподіваюся, ви вже здогадалися, що відданий вам Петр Антонов має кому їх подарувати, і не просто так, без приводу. Та коли мене викликає шеф, ще й у такий ранній час, я завбачаю дві обставини: по-перше, що він може доручити мені розслідування якоїсь нової пригоди, і, по-друге, що ця пригода буде не найлегша.

Виявилося, що в цілому я мав слушність. Недбалим жестом шеф вказав мені на крісло біля письмового столу і, трошки повагавшись, продовжив рух правицею до дерев'яної коробочки з цигарками, що мало, означати: «Можеш курити». Сам полковник не курив і, певно, відчував відразу до тютюнового диму, проте належав до тих людей, які розуміють інших.

Я сів, закурив і, перш ніж докурив цигарку до половини, був у курсі справи. Полковник теж не любив довгих балачок.

— Прикро, — скінчив він, задивившись кудись у простір, — прикро те, що товариші, які знайшли труп, були переконані, що це нещасний випадок. Вони негайно викликали «швидку допомогу» і труп відвезли до лікарні. Це позбавило нас усяких доказів у справі, й без того вельми неясній.

— Добре, що взагалі труп досі ще є, — сказав я скромно, як людина, котра вдовольняється й малим. — А що за люди знайшли труп?

— Службові особи. Отже по цій лінії твої зусилля будуть не такі вже й великі. Власне, не виключено, що йдеться про звичайну банальну пригоду. Але так чи інакше, треба ретельно все перевірити. Ти чув що-небудь про «Комету»?

— Ні. Я взагалі мало тямлю в астрофізиці, — відповів і з жалем загасив цигарку, знаючи, що вдруге полковник уже не вкаже на дерев'яну коробку.

— Це не має нічого спільного з астрофізикою, — сухо відказав шеф.

Отак він завжди відкидає мої спроби пожартувати, ніби намагається тактовно довести, що в нашій професії жарти недоречні. Полковник має слушність. Одначе я вважаю, що коли в тебе робота не дуже весела, то ти хоч сам мусиш бути трохи веселішим. А втім, «це залежить від смаку», як сказала кицька, коли в неї запитали, навіщо вона облизує лапи.