Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

— А тепер?

Співрозмовник заперечливо похитав головою.

— Віддавна його не бачив.

— А не знаєте, Медаров бачився з Таневим?

Знову заперечливий рух.

— І про це нічого не знаю.

Настала коротка пауза. Я особисто звик до пауз. Одначе господареві було трохи незручно.

— А може, все-таки вип'ємо чого-небудь… — запропонував він, аби порушити мовчанку.

— Облиште питво, — заперечив я й знову замовк, розглядаючи співрозмовника.

Обличчя його здавалося добродушним, хоч і трохи набурмосеним. Це, певно, від постійного спостереження за різцем токарного верстата. Професійне. Проте незважаючи на сиві скроні й вертикальні зморшки між бровами, його обличчя мало навіть дитячий вираз.

— Ви, Ілієв, — проказав я, розглядаючи хазяїна, — наскільки мені відомо, майстер на авторемонтному заводі?

Чоловік ствердно кивнув.

— Та ще й чудовий майстер… Втім, це видно і з ваших прибутків…

Я кинув швидкий погляд на обставу і знов обернувся до господаря.

— Такі, як, ви, бувають, звичайно, й чудовими свідками… Найкращими помічниками влади…

Ілієв сором'язливо всміхнувся.

— Тому, — вів я далі, — мушу сказати вам, що дуже надіюся на відомості, які матиму від вас…

— Та я охоче… — озвався Ілієв, все так само всміхаючись. — Все, що знаю…

— Ми говорили про Танева… — спрямував я його.

— Про Танева нічого не чув…

— Зовсім нічого?

— Зовсім нічого.

— А які інші зв'язки мав Медаров? Знайомі, родичі…

— Є в нього сестра… — згадав Ілієв, явно втішений тим, що все-таки може дати якісь відомості. — Чи не єдина його родичка… Він, вийшовши із тюрми, оселився у неї. Тільки недовге там затримався. Не помирилися наче… Не з нею, з її чоловіком — Сираковим…

— Що ж вони не поділили?

— Про те я не питав… Він казав тільки, що не терпіли один одного… Тому й прийшов до мене шукати квартири… Чув, що син мій в армії, а кімната вільна, от і прийшов…

— Гм… — проказав я, а це можна тлумачити як завгодно. Оскільки репліка моя вичерпалася цим вигуком, Ілієв розповідав далі:

— То правда, кімната тимчасово була вільна… Ну, він попросив, я погодився…

— Не розумію, чому ви повинні були погоджуватися?

— Зовсім не повинен був, — знічено пробуркотів Ілієв. — Нічого я йому не винен… Просто незручно було, він же давній знайомий і чув, що кімната вільна… «Плата, — казав, — не має значення…»

— А з чого, власне, він жив?

— Звідки мені знати? Мав грошенята. Може, заховав дещо в сестри.

— Справді, у нього в кімнаті були грошенята, — погодився я. — Хоча й не бозна-скільки… Так що ви казали про «Комету»? Що за товариство було ота «Комета»?

— Шахрайська контора, — пояснив Ілієв, знову задоволений тим, що може мені чимсь допомогти. — Звичайне приміщення з трьома кабінетами для трьох шефів та однією кімнатою для бухгалтерії, оце й уся «Комета». Одначе орудувала мільйонами. Усе було погоджено з німцями. Гітлерівці постачали літаки й запасні частини для нашої армії, але все проходило через «Комету». Словом, щось на зразок представництва. Усе зводилося до того, щоб здирати три проценти… А три проценти з мільярдних поставок, ви розумієте, що це таке?.. Все з'ясувалося на процесі. Через те Медарова й засудили на стільки років позбавлення волі…

— Правильно, — проказав я. — Хоча, щоб відшкодувати принаймні частину награбованих грошей, йому треба було б просидіти в тюрмі не одне століття. Та враховуючи, що життя коротке, його засудили тільки на 30 років, а потім зменшили строк до 20 років… А от як Таневу пощастило відбутися тільки умовним покаранням?

— Його ім'я ніде не фігурувало, крім як у фірмі. Всі папери підписували Костов і Медаров. Отже, Танев був наче підставною особою…

— Хоч насправді не був нею, — проказав я неуважливо розглядаючи співрозмовника.

Ілієв розвів руками:

— Може, так… Може, інакше… Звідки мені знати? Я був простим шофером: «віднеси це!», «одвези мене туди!»… А що ж іще…

— Правильно, — кивнув я. — Проте шофери чують немало. Самих розмов, поки возиш хазяїв…

— Е, вони знали, що говорити, а що — ні. Усі троє були хитрими лисами. Ну, звичайно, чував дещо, але про все, що чув, розповів під час слідства… Є протоколи…

— Та-ак, — протягнув я наче сам до себе. — Значить, двоє компаньйонів зникли, а третій мертвий. Чиста робота. А власне, куди подівся свого часу отой Костов?

— Костов? — перепитав господар, ніби дивуючись, що я можу цікавитися й такими, давно забутими людьми. — Звідки мені знати, куди він зник. Медаров і Танев гадали, що він утік на німецькому літаку вночі сьомого вересня.