Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

— Я прийшов по маленьку довідку, — проказав лагідно.

— Хвилиночку… Чи ви не з міліції?

Грім і блискавка! А втім, цього слід було чекати. Чи могла Віра не попередити його?

Андрєєв постав у дверях, витираючи волохатим білим рушником щойно виголене обличчя. Електроінженерові, певно, близько тридцяти, але обличчя в нього майже хлоп'яче. Сині лагідні очі, трохи кирпатий ніс, каштанове волосся.

— Ваша приятелька, — зауважив я, — виявилася досить невитриманою людиною…

— Невитриманий у даному разі я, — усміхнувся трохи ніяково Андрєєв. — Просто зірвалося з язика…

— Ну, гаразд, — махнув я рукою. — В тому, що вас попередили, нема нічого страшного. Важливо, що зустріч відбулася.

— Дуже приємно… — буркнув Андрєєв і зник у ванній. Невдовзі він вийшов, тримаючи в руці лижний светр і гребінець. — Прошу, заходьте!

Я увійшов за ним у хол. Крізь вікно видно дерева парку. Біля самого вікна — робочий стіл з кресленнями й розкритими книгами. Прості меблі з білого дерева, як у Віри. Мені так і не сказала адресу майстерні, а от йому сказала. І тут табуретки — засиджуватися не доведеться.

Андрєєв гостинно запропонував мені той жахливий стілець, накинув светр і швидкими рухами зачесав волосся. Ми сіли.

— У вас курять? — питаю.

— Звичайно. Шкодую, що нічого не можу вам запропонувати. Я не курю.

«Тоді ще матимеш неприємності з своєю Вірою», — подумав я і закурив. А вголос промовив:

— Жахлива звичка. Одначе — приємна.

Андрєєв усміхнувся:

— Для мене це питання смаку, а не принципу. Колись мені зашкодила перша цигарка. Мабуть, саме тому вона лишилася й останньою.

— А що ви думаєте про вбивство електричним струмом?

Господар здивовано зиркнув на мене.

— Ви ж електроінженер, чи не так? — питаю.

— Так, правильно… Але я фахівець з технічних питань, а не з кримінальних…

— Ви, напевне, знаєте, що ваш друг Медаров — мертвий. Та, очевидно, не знаєте, що, як виявилося у процесі слідства, смерть настала дещо неприродно. Медарова вбито.

— Вбито?

— Так. Електричним струмом. Ви здивовані?

Андрєєв дивився на мене вражено. Потім на його обличчі виявились ознаки неприязні.

— Справді здивований, — сухо проказав Андрєєв. — Можу тільки додати, що, по-перше, Медаров не був моїм другом. По-друге, я не вбивця. Боюся, що розчарую вас, але це правда.

— Не бійтеся, — заспокоїв його я, усміхаючись. — Мене розчарувати не легко. Крім того, я не звинувачую вас у вбивстві.

— Але натякаєте…

— Ні. Це вам здалося. Я прийшов до вас тому, що сподівався з вашою допомогою впіймати справжнього вбивцю.

Обличчя Андрєєва знову стало ніби привітнішим:

— Запевняю вас, що неодмінно допоміг би, аби тільки мав певні відомості.

— При таких розслідуваннях, — сказав я, — певні відомості має тільки одна людина — вбивця. Решті доводиться вдовольнятися неточними даними, але це теж не біда: щось скаже Мімі, приточу дещо я, ви доповните, зробить свій внесок Віра, і ось потроху почне вимальовуватися цілісний образ.

Андрєєв слухав мене спокійно, але його лагідні очі були насторожені.

— Отже, — провадив я далі, — почнемо з деяких зовсім простих речей. Що вам казала про мене Віра?

— Нічого не казала… Ну, нічого такого…

— Бачте, Андрєєв… Мушу вас одразу застерегти, що ми не бавимось у піжмурки. Це, звичайно, вельми життєрадісна гра, і я сам полюбляв її в дитинстві, але ніколи не бавився із законом. Вам, певно, відомо, що я просив вашу приятельку нікому не говорити про мій візит до неї. Вона справила на мене враження серйозної людини. І коли ця людина попри свою солідність і моє прохання все-таки розповіла вам, значить, до цього спонукали якісь важливі причини, а не просто звичайна балакучість. Чому Віра попередила вас і що вона вам казала?

— Казала, що до неї приходив чоловік з міліції і докладно розпитував про Танева… Що Медаров помер… може, навіть, його вбито… і що чоловік з міліції може прийти до мене, бо він розмовляв з Мімі, а та напевно розповіла йому про мене.

— А навіщо Віра про все це переказала вам?

— Як навіщо? Просто попередила мене, от і все.

— А чому треба було вас попереджати? Щоб у вас не було сердечного удару, коли відчините мені двері?

Андрєєв мовчав.

— Е-е, товаришу Андрєєв, коли вже з самого початку почнете вигадувати, мені поперек відбере на вашій табуретці. Пообіцяли допомагати, то… Які, власне, у вас взаємини з Медаровим і Таневим?

— З Таневим ніяких.

— Тоді чого ви приходили до нього додому?