Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

— Куди прийшов? Знову в аптеку?

— Ні. Не в аптеку. І, по суті, не прийшов, а викликав мене по телефону. Сказав, що дзвонить з автомата у Судовій палаті. Я пішла. Поцікавився тільки, чи прийде Медаров увечері. «Певно, прийде, — кажу. — Він щовечора припирається». Тоді принц дав мені пляшечку. «Наллєш цієї рідини йому в мастику, — каже, — щоб заснув. Треба за всяку ціну переглянути його кишені». Я хотіла відмовити, але Танев так глянув на мене, що я погодилась. «Як засне, — вів далі принц, — ти вийдеш і притьмом покличеш мене. Я чекатиму на тебе у «Золотому гроні». Це був другий випадок…

— Коли точно?

— Та десь місяць тому… Авжеж, трохи більше… Я саме одержала платню…

Мімі замовкла і огледілась. Я дістав цигарки. Закурили.

— Ну, а потім?

Мімі жадібно затягнулася.

— Увечері Медаров справді прийшов. Я почастувала його мастикою. В мене завжди була пляшка мастики, спеціально для нього. Я особисто, мушу вам сказати, не переношу її. Звичайно, я і не збиралася нічого доливати йому в чарку. Принц казав — засне, але звідки я знаю, на який час засне і чи взагалі прокинеться. Я аптекарка і з такими речами не жартую. Не тільки не долила рідини, але й сказала Медарову, що маю відчуття, ніби його життя в небезпеці і що йому краще припинити оці регулярні відвідини. «Ти бачила Танева», — гримнув старий. «Не бачила я ніякого Танева. Проте в мене таке передчуття, а ви робіть, що знаєте». Медаров, видно, зрозумів чи принаймні припустив, бо був підозріливий, що на нього чигає небезпека, й відтоді не приходив.

— А Танев?

Мімі знову двічі затягнулася цигаркою, потім роздушила її в попільниці.

— Танева я послала по живу воду. Знайшла його в «Золотому гроні» й сказала, що Медаров, мабуть, щось запідозрив, бо не захотів навіть понюхати чарку й швидко пішов.

— І Танев повірив?

— Звідки я знаю, повірив чи ні. В усякому разі нічого не сказав. Відтоді я його не бачила.

— Ви певні цього?

— Цілком.

— А що ви зробили з пляшечкою?

— Десь тут має бути…

Мімі нахилилася й почала шукати пляшечку під недоречний супровід якоїсь життєрадісної «ча-ча-ча». Через мить з купи мотлоху вона дістала маленьку пляшечку з прозорою рідиною і подала мені.

— Сподіваюся, ви не замінили вміст, — пробурмотів я, ховаючи пляшечку до кишені.

— Ух, ці мені слідчі! Людина все вам розповідає, як на сповіді, а ви…

— Гаразд, гаразд… — зупинив її. — Отже, у вас склалося враження, що Танев і Медаров ненавидять один одного?

— Ще й як! Обидва знависнілі, здичавілі від злості, плюс артеріосклероз, принаймні в Медарова… Просто підстерігали один одного й тільки очікували моменту…

— Аби самознищитися?

— Аби звести рахунки. Медаров усе повторював, що хоче розрахуватися з Таневим. А Танев хотів знайти щось в кишенях Медарова…

— Ясно, — кивнув я. — А як ви тоді поясните, що Медаров так швидко згорнув прапори?

— Чому згорнув? — здивувалася Мімі. — Я казала, що він перестав приходити, а це не те саме. Перестав приходити він , а став учащати інший .

— Конкретніше, будь ласка. До мене повільно доходить.

— Всі ви удаєте, начебто до вас повільно доходить. Поки не витягнете з людини все, що вам треба. Конкретніше може розповісти вам Віра. Ви ж були в неї? Хіба що вона промовчала, і ви перекинулися до мене.

— А, пусте, — промимрив я із звичною своєю добродушністю, — може, це й на краще. Ви симпатична жінка. Так?..

Мімі трохи нахилилася:

— Тільки-но перестав приходити Медаров, в'явився отой, молодий Андрєєв. Коли він прийшов уперше, я була вдома одна. «Мені потрібен товариш Танев», — каже. «Якщо ви шукаєте товариша Танева, чому не дзвоните один раз, як позначено на табличці?» — питаю. «Чув, що його нема». — «А раз чули, що його нема, то чого прийшли?» — «Хочу взнати, коли він повернеться». — «Мені це невідомо, — кажу. — І взагалі дзвоніть тричі, коли прийдете до мене особисто». Й зачинила перед ним двері. А через два дні побачила, як він виходить з Віриної кімнати. «Познайомтеся, — сказала Віра. — Товариш Андрєєв, електроінженер…»

— Електроінженер?

— Чого ви дивуєтеся? — звела брови Мімі. — Електроінженер, кажу, не космонавт.

— Далі?

— А далі — нічого. Проте я певна, що його послав Медаров. Бо тільки-но він перестав приходити, як з'явився Андрєєв. І все до Віри…

— А ви що, ревнуєте?

— Ревную, аякже! — презирливо скривила губи Мімі. — Остобісіли мені мужчини.

— То розженіть їх, коли остобісіли, — порадив я. — Почніть з принца.