Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

— Коли?

— Коли? — Віра подивилася вгору, неначе рахуючи подумки. — Десь близько місяця.

— І більше не приходив?

— Жодного разу. Я навіть питала Мімі, куди подівся її кавалер. Але вона тільки плечима знизала.

— Танев теж не з'являвся тут?

— Ні.

— Може, приходив, коли ви були на роботі?

— Можливо. Але не думаю…

— Чому?

— Бо коли б навіть і приходив, я це відчула б. У мене дуже добрий нюх, а він завжди напахчується огидно сильним одеколоном, чимсь середнім між бузком і йодною настойкою. Увійде в кімнату, потім за день приміщення не провітриш.

— Може, тимчасово перестав напахчуватися?

— Ні. Це неможливо. Танев — людина усталених звичок.

— Еге, та ви добре його знаєте. Проте закінчуйте свою думку.

— Я сказала вам усе.

— Йшлося про те, що Медаров боїться Танева… — нагадав я.

— Справді. Я трохи відхилилася: хотіла сказати, що від Медарова сподівалася дізнатися що-небудь про «Комету» і про афери Танева з націстами. Але той мовчав. Тільки одного разу, коли Мімі вийшла на кухню, старий не витримав і сказав мені: «Ваш дядько — небезпечна людина… Дуже небезпечна… Майте це на увазі».

— З якого приводу він сказав таке?

— Я запитала було, як це сталося, що його, Медарова, засудили на тридцять років, а Танев викрутився. Старий за своєю звичкою не відповів. «Ви, певно, його прикрили, — кажу. — А от я, на вашому місці, підсікла б». Тоді Медаров нахилився до мене — як сьогодні його бачу — і прошепотів: «Ваш дядько — небезпечна людина».

— Гм… А ви що думаєте про це?

— Не знаю, що й думати, — знизала плечима Віра. — Переді мною Танев виступав переважно в ролі кавалера і люб'язного господаря. Надмірно галантний і занадто сильно напахчений літній добродій, який послужливо пропонує вам коньяк і старі анекдоти… І все-таки маю відчуття, що такий ось Танев убив би людину, не змигнувши оком, якби тільки вбивство дало йому користь.

— З чого, власне, живе Танев?

— Я й сама задавала собі таке питання… але даремно. Колись, під час процесу, його майно конфіскували. Потім, після смерті свого батька, Танев успадкував квартиру й якусь хатку в передмісті, втім, зовсім зруйновану під час бомбардування. Казали, що старий лишив йому іще «дещицю», та чи лишив насправді й скільки, про те знає тільки Танев.

— Я чув, що Танев мав і машину.

— Так. Він на ній і поїхав. Має машину, чимало тратить грошей на «відвідувачок»…

— Мабуть, і на Мімі…

— Цього не знаю. Зверніться до неї. Вона компанійська, сподіваюсь, усе розповість вам сама.

— Гаразд, — кивнув я. — Раз компанійська, може й порозуміємося.

Віра допитливо глянула на мене.

— Що, вгадуєте мій вік? — запитав я.

Господиня засміялася.

— Для нас, — кажу, — найгіршими бувають пацієнти двох типів. Одних запитуєш, як провели минулий день, а вони починають із спогадів про свої перші кроки. З інших кожне слово треба витягувати обценьками.

— В лікарській професії так само, — зауважила Віра. — Тому я вибрала дітей.

— Дуже розумно, — визнав я. — На жаль, мені нема чого робити з дітьми.

— А дитяча злочинність?..

— Справді. Тільки я ловлю убивць.

Віра кинула на мене швидкий погляд:

— Значить…

— Та ні, — кажу. — Нічого не значить. Взагалі, думайте про свої справи, а мої полишіть мені. І не прохопіться нікому, що я був тут.

— Не турбуйтеся. До мене майже ніхто не приходить.

— Вірю вам, — кивнув я і підвівся з клятої табуретки, як і чекав, з болем у попереці. Потім глянув на величезний букет хризантем і мовив:

— Які свіжі квіти… Ніби щойно зрізані… Ви самі собі купуєте квіти чи… вам їх дарують?

— Е-е, інспекторе… — застережливо промовила Віра.

— Вибачайте. Професійний дефект. Звикаєш задавати запитання, й подеколи інерція заводить тебе далі, ніж дозволено. А оця ваша Сусанна, тобто Мімі, вдома?

— Навряд, — відказала Віра. — її присутність завжди озвучена музично. Якщо не чути радіоли, значить, ще не повернулась.

— Як ви гадаєте, — запитав я, — чи не почекати її?

— Боже мій, від певного часу кожен, хто сюди приходить, хоче когось чекати. Чекайте, як маєте охоту. Тільки не вірю, що вам пощастить. Тепер вона живе!

— А ми що? Агонізуємо?

— Ми існуємо. А вона живе: ходить по ресторанах, танцює, стежить за програмами в барах, бере од життя все!

— Ага! Ну, в такому разі…

Я не закінчив фрази, бо в цей момент грюкнули двері й невдовзі почувся мелодійний жіночий голос. Жінка наспівувала джазову мелодію.

— Прийшла Сусанна, — сказала Віра.