Богомил Райнов - Людина повертається з минулого

— Щедра обіцянка! — мовив я, стежачи за рухами господині. — Одне тільки лихо: щедрі обіцянки рідко виконуються!

— А, так я йому й повірила! — відказала Мімі, подаючи мені чашку.

Вона сіла на диван біля радіоли і з насолодою ковтнула кави.

— А Танев де криється? — питаю.

— Думаю, що в Банкя. [11] Курортна місцевість із джерелами мінеральної води поблизу Софії.

— Ви казали про це Медарову?

— Аякже, так йому і скажу!

— Чому ж ні?

Замість відповіді господиня озирнулася, неначе щось шукаючи:

— Десь були цигарки… Фу, що за гармидер!

Я поставив чашку з кавою на підлогу й дістав свою пачку.

— Чому ж ви не приберете? — запитав, пропонуючи цигарку Мімі.

Дехто може зауважити з приводу цієї розмови, що я базікаю зайвину. Що вдієш — кожен має свої звички. Досвід навчив мене, що не все, не пов'язане з розслідуванням, неодмінно зайве. Коли ти створюєш у співрозмовника враження, що розмовляєш з ним як людина з людиною, службові справи не постраждають. Не виключено навіть, що виграють. Ну, гаразд. Отже, питаю у господині, чому вона не прибере.

— Три дні вже збираюсь… І все відкладаю. Така вдача.

Мімі закурила. За компанію закурив і я.

— Ну, — нагадав, — уже придумали відповідь?

— Яку відповідь? — звела брови Мімі, безневинно дивлячись на мене.

— Крім фармацевтики, ви закінчили, видно, й акторські курси. Я питав, чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев. Сподіваюся, тепер ви пригадаєте.

— Ух, які ви всі в міліції недовірливі, — роблено зітхнула Мімі. — І отой ваш колега теж: «Чому твердите, — каже, — що потерпілий перший вдарив Жору?» — «А тому, — відповідаю, — що це було саме так. На Жору напали, і він реагував з позиції законної самооборони!» — «Ні, — каже, — ви хочете вигородити свого дружка…»

— Дуже цікаво, — погодився я, жестом зупинивши господиню. — Згодом, як захочете, розповісте мені всю історію. Той Жора, мабуть, справжня цукерка. Але зараз давайте покінчимо з нашими справами: чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев? Чи Танев не переховується?

— Ховається. Він зник саме перед тим, як з'явився Медаров, і я певна, що це не просто збіг.

— А звідки ви взнали, що він ховається в Банкя?

— Від нього самого. Він прийшов до мене в аптеку…

— Коли?

— Коли? — Мімі випустила під стелю густу цівку диму. — Мабуть, тижнів через два після того, як зник…

— Ну, і?..

— Прийшов до мене в аптеку. Тоді ж і сказав мені, що він у Банкя і що при потребі його можна знайти у двоюрідного брата. Його двоюрідний брат там живе. Потім почав розпитувати про Медарова. Але я не сказала йому нічого певного, крім того, що приходить час від часу і я частую його мастикою. А принц усе розпитує: коли точно приходить, що говорить, де живе, з ким зустрічається і таке інше…

— А ви розповіли Медарову, що Танев цікавиться ним?

— Ні про що я не розповідала Медарову. Хіба я не казала вам про це?

— Але чому? Ось моє запитання.

— Бо… Бо я передчувала, що коли вони зустрінуться, то скоїться щось страшне.

— Страшне вже скоїлося, — нагадав я. — Отже, нема ніяких підстав будь-що приховувати далі. Скільки разів Танев приходив до вас?

— Та я ж казала вам.

— Так, але мені здалося, що ви не були впевнені. А тепер поміркуйте добре і скажіть точно: скільки разів Танев приходив до вас?

Мімі нервово пригасила цигарку в попільниці, що стояла на радіолі. Це дало їй, одначе, всього п'ять секунд відстрочки. Вона глянула на мене, потім подивилася на радіолу:

— Ух, які ви… Двічі я бачилася з Таневим… А з отим випадком, увечері, всього три рази…

— А тепер розкажіть точно про кожну зустріч: коли бачилися, де бачилися, що вам говорив Танев, що ви йому відповідали! І вже нічого не пропускаючи!

Мімі хотіла заперечити чимось подібним до свого «ух, які ви», але, зрозумівши з виразу мого обличчя, що я не маю настрою жартувати, перевела погляд на свої елегантні чорні черевички. Взагалі Мімі — досить елегантна жінка, має смак. Правда, про домашній затишок вона не дбає зовсім. Форми в Мімі ледь-ледь пишніші, ніж того вимагає нинішня мода, але, може, саме це подобається старим. Обличчя гарне, без особливих прикмет, крім виразу легкої втоми, що іноді переходить майже в апатію. Що поробиш! Людина живе…

— Про перший раз я вже вам розповіла: він хотів знати все про Медарова. «Приходить кожен вечір, — кажу. — Питає про тебе, випиває одну-дві чарки мастики, потім мовчить, як пень, а тоді йде. Де його квартира і з ким зустрічається — не знаю». — «Взнай, — велів принц. — І коли прийду вдруге, розкажеш». А коли прийшов удруге, то навіть не питав про ті справи…