Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Гаразд, гаразд, пане Кегель, — обірвав Пйотр той потік слів. — Я в усе це не втручаюся. Для того є міліція, і вона веде розслідування. Знаю тільки, що то найгидкіше — по стількох роках після війни знищувати пам'ятки нашої культури. Вертаємось до Немодліна. Перекажіть Марцінякові. Котлован закриємо дошками, зараз я домовлюсь. Роботи тут продовжимо пізніше. У Немодліні вирішимо, як бути далі.

Пйотр залишив засмученого Кегеля й пішов на ринкову площу шукати фотографа, який би відразу проявив плівку. Мандрівка неповторними вуличками Львувека знову сповнювала його гіркотою й люттю до крадіїв. Це, таке з виду тихе й чарівне містечко, крило в собі злочинців, здатних на все. Дуже хотілося знову сюди повернутися, закінчити працю на «кам'яному дворі», але коли?

Що дасть повернення до Немодліна? З такими думками увійшов він до приміщення фотографії. Пояснив завідувачу, хто він, сказав, що робота ця дуже важлива. Попросив ретельно проявляти плівку. А знімки зробить вже сам у Вроцлаві. Зараз достатньо переконатися, що негатив вийшов.

Ввічливий завідувач записав тутешню Пйотрову адресу й пообіцяв якнайшвидше прислати проявлену плівку.

Завершив останні формальності: зустрівся з головою міської ради, виписав дощок для перекриття котлована, порозмовляв, з ким треба, й висловив співчуття. З такою неохотою заглянув на будівельний майданчик. На кам'яних плитах вже зібралися калюжі води. Віяло пусткою й занедбаністю. Швидко відійшов з пригніченим настроєм.

Перед будинком Кегелів чекав на нього хлопчак.

— Ви археолог? Я від фотографа…

— Чудово, — зрадів Пйотр. — Приніс плівку?

— Ви знаєте, — заклопотано почав він, — батько оце послав мене, бо ви, певно, помилилися, лишивши нам для проявлення нову, чисту плівку…

— Що? Це просто неможливо! Давай зі мною, швидко!

Але в валізці не виявилося іншої плівки. Він добре пам'ятав, як старанно виймав її з фотоапарата. Завжди в таких випадках був уважним і акуратним. Та чудес не буває, просто в час його відсутності, — а може й раніше, коли чемодан залишався відкритим, хтось вийняв плівку й замінив її чистою. Цього побоювався й Бончковський. Це ще один переконливий доказ того, що на плиті був вирізьблений орел! Добра робота. Логічна! Чорти б його взяли!

Випровадив хлопця і, киплячи від люті, запалив люльку.

— Я гадав, що Львувек буде останньою ланкою, яка замкне ланцюг. А тим часом… — смутно проказав поручник Пшибила, що вже тривалий час провів за читанням протоколу, привезеного Бончковським.

— На жаль, нічого більше я не зміг встановити.

— Прямо в розпач впадаю, коли думаю про наївність того археолога. Чи то живе він тільки своєю історією, а чи класифікує людей за табличкою: «чорне й біле».

— Перебільшуєш. Не такий вже він і наївний. Просто не стикався з такою підлотою, з якою випадає стикатися нам у нашій роботі. Порядний чоловік і не втратив віру в людей. Хіба що лише тепер, але напочатку ми не сказали йому, чого шукаємо. Сам зорієнтувався, що йдеться про якісь профашистські дії. Поруч був Кегель, котрий багато розпитував і знав про мету їхніх пошуків. Тож нічого дивного, що тільки його й почав підозрювати.

— Може, й так. Давай поки що залишимо археолога у спокої. Не вважатиму більше його за цілком наївного. Підсумуємо факти.

— Скільки вже можна підсумовувати! — Болеслав аж розсердився, угледівши, як Пшибила знову починає малювати на аркуші паперу ланцюжкові кільця.

У двері постукали, ввійшов черговий сержант.

— Прийшов магістр Михальський, — доповів він.

— Запрошуйте.

— Ну, дорогі мої поручники, — ввірвався енергійно Пйотр, — досить недомовленостей. Або негайно вводьте мене в курс справи, котра, як бачу, все більше вас пригнічує, або викину геть усе, що маю в руці, — і він показав їм здалеку уламок металу.

— Звичайний шантаж, — засміявся Болеслав. — Що ти можеш мати цінного для нас?

— Те, чого вам не вистачає. Ну, то як, говорите? Тоді й віддам.

— Ти вчасно прийшов. Оце якраз поручник Пшибила, якому воєводська комендатура доручила провадити слідство, почав підсумовувати свою теорію незамкненого ланцюжка…

Пйотр підійшов до столу й поклав револьверну гільзу. Офіцери здивувалися:

— Звідки? Коли?

— Кілька хвилин тому. З кишені Марцінякового плаща. А ось друга.

— Розповідай докладно. — Пшибила вказав Пйотрові на стілець.

— Як ви знаєте, вчора пізно ввечері я приїхав до Немодліна разом з Марціняком, його сестрою і Кегелем. Марися пішла ночувати, як і раніше, до своєї подруги, а ми зупинилися в готелі. Ну, незважаючи на ваше попередження приглядатися до людей, все-таки не маю звички лазити по чужих кишенях. Але сьогодні вранці, шукаючи сірників, постукав у номер, де мешкають мої робітники. Двері були не замкнені, сірники на столі не лежали. Висів лише Марціняків плащ. Марціняк багато палить. То я й всунув руку до кишені, знайшов коробку. Але в ній замість сірників лежали дві забруднені землею гільзи.