Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Приблизно, — продовжував Болеслав.

— Десь близько дванадцятої.

— Ти сказав сержантові, що було три постріли. Не більше? Хоч би одну гільзу знайти! — замислився Болеслав. — Після того замаху ти навряд чи повинен так безтурботно подорожувати.

— А більше ніщо мені не загрожує?

— Облиш жарти! Кожної миті можеш загинути, а поводишся як хлопчисько!

— Я? Загинути? За що?

— Може, забагато знаєш?

— Про що?

— Оце і я хотів би знати. Але не про все зразу. Кому ти ще говорив про постріли?

— Тільки вночі сержантові у відділенні і вчора Моніці. Ага, іще, — пригадав, — повернувшись, як ти кажеш, після «замаху», спитався в Кегеля й Марціняка — вони на кухні сиділи — чи не чули пострілів? Здається, не сказав, що стріляли в мене. Відповіли, що не чули.

— Досить, це дуже важливо.

— Але ж цих людей порекомендував ти.

— Міг і помилитися. А може, я їх перевіряв? Ти нічого підозрілого не запримітив?

— Чому б то ні, особливо після того, як було розбито плиту і я почав довкруг себе дивитися уважно, послухавши Пшибилу. Трохи запізно, щоправда. Його застереження спочатку здавалися смішними й перебільшеними.

— Що тобі не подобалося в поведінці цих людей?

— Досить настирливе розпитування Кегеля про історичні пам'ятки і їхнє значення… О, Болеку, той сержант з Львувека добре знає Кегеля і його родичів. Казав мені, що Кегель служив у німецькій армії.

— То нічого не значить. Тисячі поляків насильно забирали туди. Невже б із цього приводу знищував би стільки років по війні пам'ятки нашої культури? Дурниці. Сам подумай… А про ліхтарі ти при них говорив?

— Звичайно. Розпитував про них і Кегель. Та, Болеку, не забувай і про сестру Марціняка, Марисю. Вона теж багато чим цікавилась, пишучи свою інститутську роботу. Гарна дівчина і дуже в тебе закохана.

— Ет, дай спокій! То мамина вигадка, весь час до нас її запрошує. Марися, бачивши мене, робить масляні очі й ледь не мліє. Молода гуска, хоч років їй значно більше, ніж видається. Я був щасливий, як вона поїхала. Признатися щиро, це я наштовхнув її на таку думку.

— Трохи пізно дізнаюся, що в Пйотровій групі є гарна дівчина. Від мене він це старанно приховував! — подивилася Моніка грізно на юнаків.

— Люба Марися за Болеком мене не бачить. На серці носить його фотографію й перед сном зітхає. Але серйозно, чого ти приїхав за мною аж сюди?

— З двох причин. Враховуючи черговий замах на тебе, а по-друге, щоб хоч трохи пом'якшити дуже погану новину.

— Що трапилося? — аж скрикнула Моніка.

— Через кілька годин по твоєму виїзді зі Львувека до будинку бухгалтера під'їхала поштова машина. Вдома були тільки діти. І, за твоїм дорученням, забрано кам'яних орлів…

— Це неможливо! — зірвався, побліднувши, Пйотр. — Хто?

— Не хвилюйся! — поручник старався говорити заспокійливим тоном, однак це не дуже вдавалося, бо й сам був засмучений. — Ще не знаємо хто, але коло замкнулося. Я й приїхав, щоб дізнатися про всі подробиці твого перебування у Львувеку, — пояснював він, співчутливо дивлячись на Моніку. — А ви не робіть такого розпачливого вигляду, бо це не додасть Пйотрові бадьорості. Якось його вбережемо, аби тільки сам не ходив на нічні прогулянки. Розбита плита — велика втрата, яку не вернеш, але вивезти кам'яну різьбу серед білого дня державною машиною, то вже не нахабство, а проста наївність, яка їх і згубить. Мої колеги, може, вже й знають, де їхня схованка краденого і хто це робить. Ну, Пйотре, вище голову і розповідай усе підряд, про що написав мені у листі.

Пйотр якомога докладніше намагався пригадати день за днем свою працю у Львувеку. Поручник старанно записував, часом про щось перепитуючи. Моніка сиділа пригнічено, не зводячи з Пйотра неспокійного погляду.

Можливо, якби не загрожувала йому зараз небезпека, вона й не усвідомлювала б своїх почуттів до Пйотра? Відчувала, що тепер не зможе з ним розлучитися і ні на хвилину не залишить його, що, напевне, буде йому потрібна, а може, навіть і врятує від небезпеки. Очевидно, погляд її був незвичним, бо Пйотр, глянувши на дівчину, раптом перестав розповідати й здивовано спитав:

— В тебе вираз Емілії Плятер, що хоче врятувати нещасну людину. Над чим так замислилась, Моніко?

Вона засміялася:

— Ти вгадав. Думаю, як би його стати корисною у цій справі. Викрити злочинців і зберегти тебе.

— Еге, еге, — закивав головою Бончковський. — То все тільки в книжках та фільмах, а в житті людині лише начальство загрожує, гайки підкручуючи… Обманюєтесь. Вертаймо до Львувека. Власне, ти все вже розповів. Ще тільки одне, не менш важливе. Знімки. Ти, звісно, фотографував і плиту, і орлів?