Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Я не дуже довіряю цим мурам, — бурмотів Пйотр, видираючись по купах уламків. — Болеслав І віддав замок у XII столітті представникам заслуженого роду Сьвінків. Ті дуже швидко онімечились, пізніше стали називати себе фон Швайніхенами, а тутешню місцевість і замок — Швайнхаузом.

— А тут таки гарно! Охоче приїду сюди з тобою наступного року.

— Ти серйозно? І справді ще не набридло? У Львувеку, безперервно думаючи про тебе, я боявся, що вже втомили тебе мої історичні балачки і…

— Зовсім ні. Навпаки. Може, років через тридцять, як все викопаєш у Польщі, почну нудитися.

— І ти змогла б стільки років зі мною витримати?

— Ба, навіть до самої старості!

Може, думала вона ще щось додати, але його поцілунки перешкодили тому. Тримаючи дівчину в обіймах, Пйотр хотів обов'язково сказати їй щось серйозне. А може, й ні, просто повідати, як дуже хоче бути з нею завжди, «запропонувати руку», як мовили наші діди. Нарешті тільки і зміг:

— Люблю тебе дуже.

Моніці того було досить. Відчувала жіночою інтуїцією, що він не належить до чоловіків, котрі кидають такі слова на вітер; подібне говорив у житті рідко, а може, й взагалі уперше.

— Шкода, що не захопив з собою фотоапарата. Завжди вожу з собою. Але зараз приїхав в особистих справах, тільки до тебе. Трохи злюсь, бо скільки б гарних знімків зробив! Ти — в цьому готичному еркері. А найкраще бачити б твоє лице на тлі малахітової вежі.

— А ще найкраще — на підлозі, поруч з вирізьбленим орлом.

— Не кепкуй, дівчино, я таки знайду його! Без крихти уяви й марень про відкриття всі тікали б від археології вже на першому курсі. Бо ж спочатку це видається страшенною нудотою. Якби мертве каміння не прикрашав легендами, давно кинув би усе й не морочився з науковими статтями.

— Часом без нашої допомоги враження постачають викрадачі пам'яток. Цікаво, чи вже щось вияснилося про…

— Прошу тебе, перестань, моя князівно дводенного королівства! Завтра будемо змушені вернутися до реальності, розслідувань і буднів. Тільки сьогодні ще можу дарувати тобі безтурботну зелень полів довкруг руїн замку й погоже літнє сонце…

По обіді вони повернулись до Болькова. Пйотр відклав якнайдалі рішення відвідати пошту, нічим не хотів псувати вражень від цих двох щасливих днів. Лихо не спить, і пошта могла принести неприємну звістку.

Лихо й справді не спало. Воно прогулювалось ринком, позирало довкола пильним поглядом в особі Болека Бончковського.

— Ти? Тут? — вигукнув Пйотр, угледівши його й відразу сповнившись найгірших передчувань.

— Ну, нарешті! Весь день тут кружляю, як злий дух. Все містечко на ноги підняв. Вже в кожному винному погребку шукають чоловіка в окулярах, з люлькою та знайомою мені дівчиною.

— Моніко, поручник Болеслав Бончковський, мій олесніцький приятель. А це панна Левандовська, асистентка професора Зеновича, опора історії мистецтв, — відрекомендував її Пйотр. — Болеку, що сталося? Кажи!

— Тепер, раз я вже тебе знайшов, то трохи почекай. Так швидко всього тобі не розповім. Наробив ти нам клопоту.

— Я? Що ти вигадуєш?

— Звісно, що ти. А чого б то я такий світ їхав? Болькув і околиці й так добре знаю.

— Вчора я надіслав тобі листа, все описав детально. Видно, ти ще не встиг одержати його. Ходімо вечеряти, пити пиво чи каву, хто що хоче, — розхвилювався археолог.

— Виходить, чимось завинив, якщо так налякався поручника? — пожартувала Моніка.

— Слухай, дорога моя, ти всього не знаєш. Спритний поручник, прикриваючись симпатією до археології, затягнув мене в аферу, за котру ще життям поплачуся…

— Саме того я й приїхав.

— У справі афери чи життя? — спитав Пйотр, пропускаючи їх поперед себе до кафе, що містилося на ринку.

— В справі життя, — серйозно відказав Бончковський.

Вражена Моніка зиркнула на археолога.

— Поручнику, про що йдеться?

— Передусім про наївність магістра Михальського, який зневажливо трактує замах на своє життя. Звісно, зараз я розповім про все по черзі. Тільки, як вже сюди ми потрапили, то почнімо з пива.

На столі з'явилися пляшки.

— До діла, до діла, Болеку, — наполягав схвильований Пйотр.

Поручник, на якого хвилювання археолога не справило ніякого враження, спокійно потягував пиво, але за хвилину вийняв товстого блокнота й почав задавати короткі, ділові запитання:

— Коли стріляли? Ти не сказав у відділенні.

— Не пам'ятаю, та й темно було, не дивився на годинник. Звідки міг знати, що ти запитуватимеш про це?