Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Як хочете, — погодився сержант. — Я зверну увагу на бухгалтерів будинок. А того Кегеля, що з вами приїхав, я знаю. Дуже порядний чоловік, хоч і служив у німецькому війську.

— Потім ви мені все докладно про нього розкажете, гаразд? — Пйотра здивувала новина. — Поспішаю на пошту.

Моніка на переговори не прийшла. Цього він вже не сподівався.

Пізнього вечора з Кегелем і Марціняком пішли на кладовище. Дуже обережно витягли вологі плити. Загорнувши їх у мішки, перевезли тачкою до будиночка бухгалтера кооперативу. Орли знайшли тимчасовий притулок у комірчині коло кухні.

Господарі будиночка, перейняті настроєм конспірації, виставили домашню наливку, а учасники вечірньої експедиції пообіцяли, на прохання Пйотра, зберігати таємницю, нікому в містечку не розповідати про сховані тут плити.

Археолога дружньо провели до виходу. Він залишив будиночок над шосе першим, і хотілося йому прогулятися перед сном. Ніч стояла тепла, обриси костьольних веж невиразно вимальовувалися на тлі темного неба. Вулиці безлюдні, тихі, спокійні. Тривожила думка про Моніку. Після тяжкого, сповненого переживань дня гадка про те, чому вона не прийшла на переговорний пункт, дуже непокоїла. А може, це просто випадок?

Ішов самотньо сплячим містом, заглиблений у невеселі думки. З головних вулиць зійшов у бічні, а потім забрів між оточені садами будиночки. Роздивився, чи йде у вірному напрямку. Вгледівши знайомі обриси собору, рушив далі. В останню хвилину почув за собою швидкі кроки. Пролунав постріл.

Інстинктивно відскочив убік. Ще два постріли! Крикнув, повернувся різко, але темна постать нападника розпливлася у мороці. Відчув біль у плечі.

Пйотр відразу ж побіг у відділення міліції. Черговий сержант, який, видно, задрімав, зірвався на ноги й почав старанно обсмикувати мундир.

— Що сталося, на вас напали? — здивувався він, слухаючи Пйотрову розповідь. — Ходімо на те місце.

— Зараз? — заперечив археолог. — Ви гадаєте, нас там чекають? Не хочу туди вертатися.

— Мені треба побачити, де це сталося. Може, залишились які сліди або гільзи? — відказав він, застібуючи пояс з пістолетом і витягаючи з шухляди ліхтарик. — А перед тим оглянемо вашу рану, — сержант направив сніп світла настільної лампи на Пйотрове плече.

Куля розірвала тільки рукав піджака, ледь дряпнувши шкіру.

— Дурниці, — буркнув Пйотр.

Вийшли з відділення міліції. Пйотр ледве знайшов те місце, де в нього стріляли. Ретельно освітлювали ліхтариком землю, однак тривалі пошуки так нічого й не дали.

— Отут би і знадобився хороший пес, — бурмотів сержант, — я завжди казав, що без собаки нам як без рук. Вранці обдивлюся все, зараз даремно шукати. Цю дільницю добре знаю, досі тут було спокійно.

Пішли назад, перед будинком Кегелевих родичів сержант попрощався з Пйотром.

— Зараз зателефоную до воєводської комендатури, а вранці послухаємо людей. На добраніч.

На кухні ще сиділи Кегель і Марціняк. Запитав їх досить байдуже, чи не чули пострілів. Здивовано зиркнули на Пйотра.

— Прогулюючись, я почув поблизу постріли.

— Сюди нічого не долинало, — спокійно відповів Марціняк.

— Може, то мені тільки здалося? — пробурмотів Пйотр, ступаючи на сходи.

У кімнаті, спокійно роздумуючи над сенсаційним вечором, Пйотр заклеїв пластирем присохлу вже «рану» на плечі. Було схоже, що хтось замахувався не лише на старовинні пам'ятки, а й на його життя.

— Ну, мої поручники потішаться, — бубонів сам до себе. — Може, нарешті, хоч це їм допоможе щось вияснити? Щоб тільки для вияснення таємниць не поплатитися головою! — міркував він, вкладаючись у ліжко. Постіль була зручна, але від пережитих вражень не міг заснути.

Образи останніх тижнів накладалися один на одного як в експериментальному фільмі. Години, проведені в холодних олесніцьких підвалах, безрезультатне копання, вкрадений перстень — усе перемішувалося з зеленню немодлінського парку, з видивом млина, з тонким профілем Моніки. І всі картини щохвилини заступав чорний меч, котрий раптово, як різьба, з'являвся на плитах, знайдених у Львувеку. Він старався ще викликати усміх Моніки, та нарешті заснув.

— Пане магістр! — з тяжкого сну Пйотра пробудив голос Кегеля. — Вам телеграма.

Минуло трохи часу, перш ніж він зумів прийти до пам'яті і сів у ліжку.

— Що таке? Яка телеграма?

— З Немодліна. Я сам прийняв, бо ви так міцно спали, — пояснював, подаючи Пйотрові заклеєний бланк.

Археолог хутко розірвав: