Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

Жалкував, що не застав Пшибили. Так бракувало розважливої розмови з ним! До Бончковського не насмілився телефонувати, вирішив написати докладного листа.

— Сержант, якщо дзвонитиме поручник Пшибила, будь ласка, докладно розкажіть йому про все, — попрохав Пйотр. — Йду на пошту.

— Я певен, — обізвався сержант, — що незабаром знайдемо злочинців. А для чого на пошту, може?..

— Ні, — всміхнувся Пйотр, — звідси дзвонити не можна. В гру входить жінка.

У відділенні стрівся з Марціняком. Здивувався цій зустрічі.

— Я шукаю вас, бо не знаємо, що далі робити, — проказав той, нервово запалюючи сигарету й швидко затягуючись димом.

Пйотр зупинився, роздумуючи.

— За годину будьте на місці, — нарешті сказав він і пішов у бік пошти.

— Гаразд, — кинув Марціняк, — тоді піду ще вип'ю пива.

На пошті Пйотр знову замовив Немодлін на шосту вечора. Звідти швидко подався додому, щоб відразу ж сісти за листа до Бончковського. На кухні застав чималий гурт.

— Пане магістр, що далі? Сьогодні будемо копати? — від імені всіх спитав Кегель.

— Так, треба відкинути землю в кінець кам'яного двору. Через годину почнемо. На все це піде ще пару днів, — відказав по хвилі. — Сьогодні працюйте самі, я не потрібен вам.

— Ви не стрічали Марціняка? Він пішов вас шукати у відділення, — спитав Кегель.

— Стрічав, пішов випити пива.

— Може, ви щось з'їсте? — несміливо запропонувала Марися. — Є непогані налисники.

— Дякую, Марисю, нічого мені сьогодні не лізе в горло. Хочу зараз все описати поручникові Бончковському. Ви щось потім допишете?

— Ні, ні, — зніяковіла вона, — я вчора послала листівку.

— О, як так, то все в порядку, — сумно всміхнувся дівчині і повернув на сходи.

Опинившись у своїй кімнаті, Пйотр всівся з наміром взятися за листа, але не встиг витягти папір, як у двері постукали. Не дочекавшись дозволу, увійшов старий грабар, той, що вранці був біля котловану.

— Ви щось хотіли? — здивувався Пйотр.

Старий стояв у дверях і, переступаючи з ноги на ногу, таємничо всміхався.

— Ходімо! — нарешті проказав театральним шепотом. — В мене є щось для вас.

— Може, іншим разом, бо я дуже стомився. — Пйотрові не хотілося нічого, тим більше йти на прогулянку з цією людиною.

Старий, не звертаючи уваги, наблизився й тихо проказав:

— Ходімо зараз, це вас порадує. Маю три гарних орлики.

— Дайте спокій! Я не збираю орликів.

— А шкода, — скрушно кинув старий. — Вранці ви так сумували коло того каменя, я й подумав, може, мої камінці вас утішать. Теж старі, лежать стільки років.

Пйотр глянув на нього з легким зацікавленням.

— Сідайте, будь ласка, прошу, — показав на крісло. — Не знаю, хто ви.

— Грабар. Доглядаю кладовище й пасіку. Мене всі знають. — І, помітивши подив в очах археолога, продовжив: — Ви ще в мене не були, вуликів не бачили. Дуже старі, поміж могил стоять. Навколо багато квітів. Спокій і лад. Мед мій найліпший в усій околиці.

— Так, у вас я ще не був, але про вулики ваші колись вже чув.

— Отож-то, — втішився старий, — вони з дерев'яних колод і мають вже стільки років! Їх не раз вже фотографували, — старий присів на краєчок крісла. — Я чув, що нас старовинні речі цікавлять. Найстаріше місце у нас — пагорб по давній копальні золота. І найстаріша, мабуть, канапа в пана бухгалтера. Гарна. Ви повинні її побачити, ну й заодно — мою пасіку.

— Про яких орликів ви говорили? — чемно спитав Пйотр, в душі посміюючись над порівнянням старої копальні золота XII століття із канапою бухгалтера.

— Я з цим і прийшов, — пожвавішав грабар. — Ходімо покажу. В одній. заваленій гробниці їх тримаю. Орли на камені.

Пйотр з недовірою глянув на старого. Мав уже достатньо надзвичайних відкриттів і таємничих втрат. Для повного комплекту ще бракувало тільки скарбів грабара!

Й без тіні справжнього зацікавлення, швидше аби скоріш позбутися старого, встав, щоб іти з ним на кладовище.

Грабар ішов квапливим кроком, щось сам собі бурмочучи. Кладовище було маленьке, з мостиком через рів і кількома рядами туй. Надгробки позаростали травою. Стара пасіка на цьому мініатюрному кладовищі здавалася нереальною.

Старий затримався перед одним з більших мурованих пам'ятників. Обіч лежало кайло. Очевидно, вже зазирав сюди, перед тим як іти до Пйотра.

— Вони тут, — проказав з гордістю. — Не вилетіли.

— Допомогти вам? — запропонував археолог.

— Я сильний, плити одним махом піднімаю, — кажучи це, він підважив кайлом плиту, і вона одразу ж відсунулася.