Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Різьблені плити, звичайно, — цілу плівку виклацав. На щастя, ще до знищення. Але грабаревих орлів просто не мав коли знімати. В перший раз фотоапарата при собі не було. Та й не вірив, що там щось є. Пішов для відчіпного. Та й перевозили вже, коли був вечір, — пояснив Пйотр, жалкуючи, що не зафотографував знахідки.

— Плівку вже проявив? — не переставав запитувати поручник.

— Ні. Спочатку хотів віддати, щоб у міській фотографії проявили. Та як плиту знищили, побоявся, щоб не зіпсували. Сам зроблю спокійно вдома. Краще не ризикувати.

— Де плівка?

— У моїй сумці. Чи ти гадаєш?.. — стривожився Пйотр.

— Не тільки гадаю, але й переконаний, що її вже давно там нема. Люди, котрі не боялися стріляти в тебе, вміють заглядати до чужих сумок.

— Кінець чарівному перебуванню в Болькові, Моніко, — проказав похмуро археолог. — Їдемо шукати п'ястівських орлів.

— Так, мусимо вирушати. Наша охорона тобі вже не потрібна. Думаю, вони вже змінили свою тактику, вирішивши просто викрадати пам'ятки. Теоретично тепер повинні б на якийсь час принишкнути, перечекати. Та, маю надію, більш ніколи не відновлять своєї діяльності, бо дуже швидко опиняться в наших руках.

— Але хто? Хоч скажи нарешті толком, хто на підозрі? Ні разу не почув від тебе ясної відповіді, а, здається ж, маю достатнє відношення до цієї справи, — сердився Пйотр.

— Ще крапля терпіння. Якби я сам все добре знав, то не було б пострілів, мого приїзду сюди й багато чого іншого. Давай, Пйотре, їдь до Львувека, влаштуй всі свої справи. Котлован буде охоронятися й залишиться в твоєму розпорядженні, але ніяких робіт вже не веди, лише забери Кегеля й Марціняка та вертайте всі до Немодліна. Може, це й перешкоджає твоїм планам, але зараз сконцентруємо увагу на розв'язанні загадки орлів. Тож днів через два хотів би тебе бачити з робітниками в Немодліні. Ви підтримуєте мою пропозицію? — звернувся він до Моніки. — В такій ситуації головні пошуки будемо вести… Ага, найважливіше! Пйотре, відразу ж перевір, що з плівкою. Прояви у Львувеку. Якщо вона є ще в тебе.

Вийшли з кафе в невеселому настрої. Бончковський приїхав до Болькова газиком, на ньому ж збирався зараз і повертатися. Провели його до відділення міліції, умовляючи по дорозі, щоб залишився до завтра і поїхав разом з Монікою.

— На жаль, дорогі мої, для мене це не відпустка, а служба. Впевнений, що тут і самі не будете нудьгувати. Салют!

Попрощавшись з поручником, пішли на останню прогулянку до замкових руїн. Стояв чудовий надвечірок. Поволі хилилося сонце до заходу. Дорога неподалік зруйнованого замку була безлюдна. Вгорі кружляв яструб-мишолов, довкруг розпливався дух материнки і м'яти… Мовчали, тримаючись за руки.

Перебування в Болькові з Монікою відсунуло від Пйотра його орлів на задній план. Навіть привезена Бончковським новина про викрадення плит з бухгалтерської домівки видалася археологові не дуже реальною на тлі ідилічного настрою, в якому перебував він з першої ж хвилини зустрічі з дівчиною. Але поручник повернувся до Немодліна, Моніка виїхала наступного дня, і Пйотр мусив позбутися романтичного настрою й вертатися до немилої дійсності, — попросту вирушати на місце подій, до Львувека. Автобус, переповнений галасливими екскурсантами, тряский і душний, яким їхав він, не був зручним місцем для роздумів та складання планів. Полегшено зітхнув, вийшовши нарешті з нього, і швидким кроком попрямував до будинку Кегелевих родичів. Вирішив з робітниками триматися якомога приязніше, багато не розпитувати й нічим їм не докоряти. Міліція, певно, вже й так достатньо допитувалась їх, а остаточні висновки — це вже справа Бончковського і Пшибили.

Вдома застав тільки дітей, що гралися на кухні. Швиденько вибіг нагору до своєї кімнати. Ключ стирчав у замку. В кімнаті прибрано. Валіза стояла на стільці так, як і перед його від'їздом. З портмоне витяг маленького плоского ключика й одімкнув ним обидва замки. Під фланелевими сорочками лежав фотоапарат, поруч у коробочці — ролик плівки. Полегшено зітхнув! Сховав її до кишені, замкнув валізку і вирішив негайно шукати місцеву фотографію.

На сходах зустрів Кегеля, що саме підіймався нагору.

— Пане магістр, — голос у робітника був хрипкий, а може, то від хвилювання, — таке нещастя!.. Ви вже, певно, знаєте? Ми при тому не були, ми з таким свинством нічого спільного не маємо. Тут був поручник Бончковський з Олесніци. Слідство робив, все описав, — випалив він одним духом, швидко, нервово. — Ви мені мусите вірити. Нащо вони брали відбитки пальців? Нас заарештують? Може, це той грабар кому продав? Сам нічого не розумію. І спокій втратив…