Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

— Це вже я зроблю, — щойно увійшовши, перебив Бончковський. — Не гнівайся, Пйотре, але Кегеля я порекомендував тобі спеціально, бо певний час трохи підозрював його в дечому. Хотілося перевірити. І тепер вже я певен: це не він.

— А Марціняк?

— Досі доказ проти нього — лише гільзи.

— А плівка? Хто мав доступ до моєї валізки? Кегель і Марціняк.

— Теоретично, Пйотре, тільки вони. А практично — то ще невідомо. Львувек має стати поворотним пунктом у нашому слідстві. Забагато вчинено тут злочинів. Незважаючи на велику спритність злочинців, котрийсь із них мусить викрити винуватців. От уже несподівано випливли гільзи. Кожної миті може прийти звістка, що то була за машина: дорожня міліція контролює всю територію воєводства. Водій може не признатися про «ліву» роботу, але бухгалтерові діти таки, певно, розпізнають його.

— Загалом кажучи, — втрутився Пшибила, — все це паскудство — робота ворожих нам служб. Впіймати виконавців її важко, бо ніхто викраденого не забирає додому, не продає. Сліди постійно обриваються, не ведучи ні до кого. Відома ворожа діяльність проти нашого суспільства, ладу, економіки, але дії, спрямовані на нищення прадавньої польської культури, настільки віроломні, що… Коли наслідки диверсії на якомусь підприємстві можна ліквідувати, то знищеної пам'ятки кількасотлітньої давності не відтворить ніхто.

Пйотр сидів, ошелешений усім, що тут почув. Черговий сержант приніс телефонограму. Пшибила довго читав її, потім, передавши Бончковському, звернувся до Пйотра, що саме нервово запалював люльку:

— Те, що ми й передбачали. На поштову машину натрапили у Влені. Можна припустити, дорогий магістре, що орлів утопили в Бобрі.

— Якщо не розбили по дорозі, — скептично кинув Пйотр, врешті впоравшись з люлькою.

— Я перед цим розмовляв з Олесніцею, — сказав Бончковський. — Мартуля протягом години повинен дещо для мене з'ясувати. Якщо підтвердиться, то…

— То що?

— То все буде просто й ясно. Тільки тоді прізвисько «наївний» одержу я. А цього наш брат слідчий не полюбляє.

— Не варнякай. Ти проробив величезну роботу. Нам вже й так небагато зосталося розв'язати.

— А чого саме ще не вистачає? — спитав Пйотр.

— Дуже маленької дрібниці. Керівника!

— Будь ласка, — перебив Пшибилу Болеслав, — не допитуй Марціняка про ті гільзи, поки я не отримаю відомостей від Мартулі. Це дуже важливо.

— Що ж, пане магістр, може, розмову цю ми закінчимо пізніше? — Пшибила підвівся з-за столу. — Маю ще кілька невідкладних справ… Та й усього не можу ще пояснити.

— Обов'язково зайди близько восьмої вечора до нас в комендатуру, — додав на прощання Болеслав.

— Гаразд. Зараз піду до замку. Шукайте винних. Я втратив всяку надію.

— Хіба? А Моніка? — вставив Болеслав.

— Маєш рацію, це останній шанс. Прийду ввечері. Бувайте!

З холодного кабінету так приємно було вийти на спокійні, сонячні вулиці Немодліна. Відчував себе безпечно і впевнено в цьому місті. Встиг полюбити його чисті вулички, прості старі будинки. Йшов до замку, де вже мав би бути дві години тому, якби не ця історія з гільзами, що їх знайшов у кишені Марціняка. Дуже хотілося йому побачити Моніку, і водночас відкладав момент зустрічі. Боявся своєї нової ролі: розлучилися в Болькові як заручені або наречені. Смішили старожитні терміни і разом з тим зворушували.

У дворі замку йому сказали, що Моніка зачинилася з Левом, — складають якийсь план.

Вирішив почекати, а тим часом прогулятися замковими покоями. Дійшов до своєї улюбленої зали в південному крилі. Була низька, півкулясте склепіння стелі вкривало випукле граффіто із східними мотивами, вікна — в напівкруглих нішах. Бракувало меблів. Але яких саме? Щоразу опиняючись у залі, що була зведена, як він спеціально дослідив, у 1570-х роках, чимало розмірковував і прикидав у пам'яті, які меблі з тієї епохи пасували б до цього склепіння і приміщення, подумки розставляв їх уздовж стін, та ніщо сюди не підходило. Що тут колись стояло? Які килими вкривали таку негарну тепер підлогу? Хто сміявся в цих вікнах, хто цілувався тут вечорами? Жодне з інших приміщень Немодлінського замку так не збуджувало його уяви, як саме це.

Далі попростував до готичної каплиці — там несподівано натикнувся на Гжегожа.

— Добре, що вас зустрів, — винятково ввічливим тоном відізвався хлопець. — Відкрив щось дуже цікаве і не маю кому показати.

— Тобто?

— Ходімо, — фотограф повів Пйотра вузеньким коридором, на ходу швидко пояснюючи: — Я по черзі роблю знімки різних фрагментів кімнат. Вікна, портали, каміни, цікавий візерунок паркету і так далі. Після проявлення деякі вдаються, інші треба знову перезнімати. Погане світло. Оце сьогодні саме і влаштував такий собі день «повторень». Нещодавно фотографував камін в одній з кімнат коло каплиці. Плівка не вийшла. Смуги, тіні. Сьогодні повернувся туди і здивувався, що частина стіни, якраз коло каміна, свіжо оштукатурена. Мокра, світла пляма. Мені відомо: мулярських робіт зараз тут не ведуть ніде. То чого ж…