Зоф'я Даровська - Таємниця п'ястівських орлів

Він привів Пйотра до знайомої археологові кімнати з незугарним, дивним каміном. Вже з порога було видно пляму на стіні. Проходила вздовж усього бічного краю каміна.

— Коли ви були тут останнього разу?

— Чотири дні тому.

— Цікаво, — Пйотр олівцем колупнув ледь присохлий розчин. — Більш ніж цікаво. Зсували з місця камін, і випадково відлетів шмат штукатурки. Найпізніш учора. Зсували камін… Зсували камін, — нервово повторював, відчуваючи на собі запитальний погляд фотографа. — Гжегоже, а Лев ходить цим коридором?

— Мабуть, ходить. До того ж він скоро закінчить сьогоднішню свою роботу в музеї.

— Ет, погано. Треба щось придумати, щоб не питати в нього дозволу на з'ясування цієї справи. Ви б не допомогли мені?

— А чого ж, допоможу. Але не знаю, що ви хочете робити. Я вам показав, бо мене здивувало це, а вас це сильно схвилювало…

— Я давно відчував, що цей камін треба розвалити… — Пйотр ретельно оглядав мармурові плити, з яких було його вимурувано, особливо місця стиків. — Ви знаєте мрію Моніки? Теорію зниклих галерей? Без неї діяти ми не маємо морального права! Але от Лев. Як його обійти? Наперед знаю, що він буде проти… А штукатурка тим часом засохне.

— Підлога! Подивіться! Вимита! — Гжегож, пересуваючи штатив, зауважив різницю між брудним і чистим шматком підлоги.

— Так, справді-бо. І саме в цій частині зали, теж біля… Та не роздумуймо. Голими руками все одно нічого не зробиш. А може, його й зовсім не треба розвалювати? — Археолог ще раз обдивився камін. Гіпсового ліплення з прихованою пружиною, очевидно, не було. Гладенькі плити, гладенька стіна. Замуровано багато років тому димохід, і раптом — свіжа штукатурка. Дивно. Хто охороняє замок вночі?

— Коло вхідної брами живе сторож із сім'єю, я колись залишав у нього фотоапарати, — пояснив Гжегож. — Ну і внизу є ще всілякі установи.

— Ага, знаю… — Пйотр почав набивати люльку тютюном. — Гжегоже, у мене пекельна охота «нелегально» покопирсатися в цьому каміні. І то якнайшвидше.

— Чудова думка! Переговори з професором, дозвіл властей — це забрало б кілька днів. А може, сьогодні вночі? — Гжегож глянув запитливо на археолога.

— Може, й так… То, певно, єдиний спосіб, — захопився Пйотр, — мабуть, несерйозний, школярський, та, зрештою, ми не такі вже й старі для пустощів. Треба залучити до цього й Моніку, без неї вночі не проникнемо в замок.

— Чудово! Візьму лампу, зробимо документальні знімки нічної експедиції. Ну й хороший з вас витівник! Забава вийде, як у кіно.

— Будьмо серйозні. Може все закінчитись великими неприємностями. Нічне розбирання замкових камінів. Справа для прокурора.

— Не перебільшуймо. Як не натрапимо на щось важливе, то просто замуруємо все знову, і додатково я вимию всю підлогу. А геніальне відкриття всі нам вибачать.

— Згода. Тільки тримати все в таємниці! Ходімо пошукаємо Моніку й подбаєм про інструменти.

Вони швидко залишили замкові кімнати на другому поверсі і сіли у віконному еркері неподалік від музейної зали, звідки доходили голоси. Могутній — професора Зеновича, тихі — його асистентів. На щастя, чекали недовго. Незабаром грізний Лев залишив музей. Помітивши археолога, смутно всміхнувся й кинув щось схоже на: «Вітаю вас. Чули про крадіжку ліхтарів? То злочин. Виїздимо до Болькова. Від нашої міліції користі ніякої. Нічого не знає. Такий скандал». Щось іще бурчав і, вибігаючи, потрясав сивою гривою.

Моніка зашарілась, побачивши Пйотра, привіталася з ним досить офіційно під зірким поглядом Гжегожа.

— Не роби такого солодкого вигляду, Моніко, бо з жалю зомлію, — трагічно попередив фотограф. — Ходімо з нами до парку, маємо для тебе сенсацію.

Здивована тим, що вони заприятелювали, Моніка пішла за ними, нічого не питаючи.

Пйотр детально розказав про все, і дівчина, що спочатку відмовлялася, таки погодилася на нічну експедицію. Розподілили між собою ролі. Гжегожеві випало дістати необхідний інструмент, Пйотрові — забезпечити освітлення. Найважливіше завдання було за Монікою: роздобути ключі від кімнат на другому поверсі і залишити одне з нижніх вікон незамкненим. Визначили час зустрічі — одинадцяту годину вечора.

— Зустрічаємось о двадцять третій, — поправив Гжегож, йдучи і залишаючи їх наодинці.

О восьмій вечора Пйотр, як було домовлено, прийшов до комендатури. Поручник Бончковський вже нетерпляче очікував його.

— Ти дуже багато допоміг нам сьогодні.

— Чим же?

— Гільзами.

— Ти заарештував Марціняка?