Жан Фуке - У чому ж таємниця?

Це непогроза, а застереженнє береженого і бог берже.

Нисько кланяюс».

Наприкінці замість підпису стояли якісь закарлючки. Почерк довгастий і гострий, чорнило фіолетове. Картатий аркуш паперу ніби потрапив сюди з якогось базару чи сільської бакалійної крамнички. Жорж Маршан простяг дружині конверта, жовтуватого, неохайно зробленого. На ньому стояв поштовий штемпель: Париж, VIII, вулиця Клеман-Маро.

Агата Каз також підвелася:

— Люба пані, пора й мені попрощатися, бо вже пізно, та й у вас своїх справ вистачає.

Господиня звела очі на Агату. Їй почувся у ввічливому голосі прихований глум. Хоча на обличчі тітки Агати не помітно жодної іронічної рисочки, та й погляд у неї якийсь похмурий.

Маршани навіть і не намагалися затримувати її.

— Це — справжня погроза! — вигукнув Жан-Луї, коли повернувся додому й прочитав листа.

— «Береженого і бог берже». Почерк жіночий, хоча навмисне змінений. Навмисне пропущені розділові: знаки, накручено штучних граматичних помилок. Чи нема в тебе листа Мортьо або його дружини?

— Що, Мортьо? — здивувався батько.

— Чому він приїхав так несподівано? Чому його від'їзд збігся з приходом пошти?

— А чому ти зразу став підозрювати Мортьо?

— Не тільки його. Однак Мортьо приїхав спеціально, щоб забрати протез. Адже він цього й не приховував. Чого він боїться? Якась стороння особа щось знає? Чи, бува, йому хтось теж не пригрозив? Коли він приїхав до Парижа? І чи він справді вже поїхав?

— Що ти мелеш? — вигукнув батько. — Перестань!

— Листа опущено в поштову скриньку сьогодні вранці або вчора ввечері. Зрештою, навіщо ці погрози?

— Може, віднині потрібно розділити цю справу на дві самостійні, Жане-Луї? — спитав батько. — Чи, бува, не на це натякає та загадкова особа, що написала нам листа?

— Хай там хоч що, а в нас є певні плани, і завтра вранці ми з Жакліною сідаємо на поїзд, — рішуче заявив Жан-Луї.

— Я сказав усе, що мав сказати з цього приводу, — зауважив Жорж Маршан. — Усё ж таки цей лист мав би тебе застерегти. Якщо це не просто якийсь жарт. Будь обережний.

Жарт?.. Жан-Луї пішов спати.

Вранці, їдучи в таксі на вокзал, він розповів про не звичайного листа Жакліні.

— Ти взяв його з собою? — поцікавилася дівчина.

— Навіщо він мені?

— Може б, я впізнала почерк. Кажеш, він написаний жіночою рукою?

— Якщо тільки почерк не змінений навмисне. Тобі щось спливло на гадку?

Дівчина лише знизала плечима.

— Думаєш про когось з Персака? — допитувався він.

— Ні, ні, про когось конкретного не думаю, звісно. Лишень почерк міг би, можливо, щось підказати. Паризький штемпель ще не доводить, що цей лист не прийшов звідкись-інде.

— Що ти маєш на увазі?

— Більше нічого.

— Попрошу, щоб тато надіслав мені фотокопію.

— Добре зробиш.

Через Каор проходило два поїзди, що вирушали з Парижа через двадцять хвилин один за одним. Поштовхавшися в чималенькій черзі, Жан-Луї з Жакліною дістали квитки на перший. В Каорі з поїзда зійшли по обіді й мали намір якомога швидше вирушити до Персака. Ішли проспектом, що перетинав Вокзальну площу, п напрямку до центру міста. Неподалік від центральних кварталів і містився гараж, де вони залишили моторолер. Нашвидкуруч зібрали свої речі, склали їх на моторолер, і Жан-Луї виїхав з гаража. Однак не встиг ній вибратись на проспект, як несподівано загальмував. Ступивши ногою на землю, обернувся назад.

— Жакліно, поглянь уперед.

По той бік проспекту навпроти ресторану щойно зупинилося знайоме авто, з нього вийшла жінка.

— Пані Клеман.

— Із своїм нареченим.

Дельмар, що з'явився слідом за Клеман, чомусь знову повернувся до авто, зазирнув у кабіну й потупцював ні нареченою до ресторану.

— В дорогу! — сказав Жан-Луї, рушаючи з місця.

Пані Клеман із своїм кавалером не помітили Жана-Луї і Жакліни. «Звідки вони їдуть? — подумав юнак. — І куди?» Їхній автомобіль стояв передом у напрямку Персака. Чи не з Парижа поверталися?

Жакліна й Жан-Луї в'їхали в Персак з південного боку, вдаючи, що повертаються з Піренеїв. Але, промчавши Сталінградською набережною, вони не поїхали Нерденським бульваром, а взяли в праву руку, на площу Марше-Неф, де перед готелем і зупинилися.

— Почекай хвилинку, — сказав Маршан, зійшовши з моторолера.

Коли відчинив двері готелю, десь там, у передпокої, задзеленчав дзвінок.

— Це вже ви, пане Маршане, приїхали?

Спливло щонайменше десять секунд, поки господиня вийшла з канцелярії назустріч постояльцеві. Подала ключа, знову від сьомого номера.