Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— У нас на півдні, — докине другий, — у Грузії, Абхазії вік сто років — не дивина.

— Чому тільки на півдні? Є дані, що довгожителів не менше в Якутії, на Сахаліні…

І завертілось, закрутилось…

— Прожити б тисячу літ, га?

— Ні, тисячу — багато. Хоча б двісті.

— Сто п’ятдесят!

— Сто.

— А то справді: яке коротке людське життя порівняно з віком світу.

— Це — мить.

— Менше миті.

І зблисне в когось сльоза, і полинуть в невідомості думки юнацькі…

— Людство, людина не завжди мешкатимуть на Землі. Як просто сказано. Та треба ж було бачити крізь століття, щоб так висловитись! Який розум мав Ціолковський! І це — людина майже без освіти!..

— Є гіпотеза, що на Марсі…

— Яблуні цвістимуть?

— Цвіли. І їхній аромат вдихали живі істоти. Проте вони покинули Марс, оскільки життя там умирало. Прилітали й на землю, але тут життя лише зароджувалося. І марсіяни подалися на інші, розвинуті планети…

— А Марс ближче до Сонця, ніж Земля, чи далі?

— Далі.

— Тоді справді Земля, може, ще пашіла вогнем, а Марс уже холонув. Там раніше виникло життя.

— Життя. Кажуть, воно — вічне. Та всьому настає кінець. Людям, деревам, хмарам, дощам…

— А Сонцю?

— Сонцю теж настане.

— Та ну!

— Теж!.. Пройдуть мільярди чи трильярди років, і воно погасне.

— Як лампочка в нашому коридорі?

— Як лампочка… Сонце згасне. Та перед тим стане в сто раз розпеченіше, ніж зараз. Вода кипітиме в океанах!

Це вступає в розмову Вілен Кобзар.

— І підсмажить одного з нащадків Вілена, — пробує перевернути все на свій лад Мусік. — Як шкварку! Тільки засичить…

У захваті мрії Кобзар не підтримує іронічного Мусіка.

— Ні, не підсмажить, — заперечує він. — Мій нащадок переселиться на іншу планету.

— Перспектива незаздрісна, — розчаровано свисне ще хтось.

— Ти неоригінальний! — заперечить і цьому скептикові Вілен. І процитує якийсь науковий трактат. — Подібні перспективи можуть викликати жах, схожий на той, з котрим наші предки позирали на грізні простори світових океанів. Люди, що створили нашу цивілізацію, зуміли переплисти океани і подолати свій страх. Якби ми не змогли витримати подібного випробування, це означало б, що людство ступило на шлях деградації.

…Умруть ріки і моря, океани, ліси, долини і гори, міста і села, та людина не вмре, не загине! Покине все, щоб вижити, щоб жити! Бо все смертне у світі, а людина, її дух, воля, руки, діло — ні! Вона покине навіть Землю, доведену нею до найвищого ступеню досконалості, щоб десь там, на закинутій між зорями планеті, почати все спочатку.

Як це незбагненно і як прекрасно!

Очі палахкотять, серця завмирають…

— Я знаю, що смертний і перехідний, — повторить слова Птоломея все той же мудрець Вілен Кобзар, — але, коли я досліджую спіралі руху зірок, я вже не торкаюся ногами землі, але засідаю із самим Зевсом.

Отак триває годину, другу…

Студенти дискутують, студенти мріють.

Цвітуть вишні, скоро розів’ється бузок.

Їхав у відрядження і згадував свого батька. Він передплачував багато газет, уважно перечитував, старанно підшивав. І страшенно не любив, коли хто рвав їх на цигарки або брав загортати сало, оселедці. Наче знав, що синові доведеться сповна відчути на своїй шкурі журналістську працю.

У відрядженні вперше зблизька побачив волинські пейзажі. Соснові бори, сади, повиті імлою. Зелені жита, ліси, озера… Квіти і трави на широких луках.

Снився дивний сон. Ніби нас із завідуючим відділом викликає редактор і звертається до мене особисто:

— Над чим працюєте?

— Я даю йому простір, — випередив запобігливо завідуючий. — Над чим хоче…

Намірився було відповісти, що збираюсь написати про попа, а редактор:

— Їдьте до голови колгоспу і зробіть хороший нарис. Та поводьте себе як належить. Запрошуватимуть обідати — не відмовляйтесь.

Прокинувся і посміхнувся: редакційні будні вже, як сіль, в’їлися в душу.

Але до чого обід? Ага, здається, відгадав: відгомін Прохоренкової оповідки. Розказував він. як їздив колись у Каховку писати про екскаваторника, а фактів — хоч плач — не міг узяти. І людина той екскаваторник хороша, і працівник чудовий, а на слово — скнара. Зажурився Прохоренко: відрядження зривається. А поруч, у сусідньому номері, жив Олександр Довженко — збирав матеріал для «Поеми про море».

«Чого журитесь?» — спитав Довженко.

«Та, — знітився Прохоренко, — герой не розкривається».