Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

От уже справедливо: чим далі в ліс, тим більше дров.

Чим ближче до випуску, тим частіше різні несподіванки та сюрпризи.

І трапляються досить неприємні.

…А втім, є й приємні. Як є, видно, й щаслива любов.

У суботу ми гуляли на весіллі в Лариси Короб. Вийшла вона заміж за фізика, ліквідувавши, як висловився секретар парткому Береговий, проблему: лірики чи фізики?..

Ми гуляли на весіллі.

Не було, звісно, традиційних народних заручин, не пекли молодиці короваю, не вили дівчата вільця, не ходила наша Лариса з дружками по Славгороду — весілля було просте, студентське. Та відгомін народних звичаїв почувався і в піснях, і в розмовах, і в дотепних суперечках фізиків та ліриків — журналістів, мовби точилися ті перепалки між сватами, боярами і світилками.

Отож не кучерявилось на столі вільце, не лежав, мов засмажене порося, коровай і не тріщали кленові дошки від весільних наїдків. Стіл був скромний, студентський. Більше того, можливо, це було перше в історії безалкогольне весілля, які лише згодом почнуть входити в моду, бо геть весь стіл заставили пляшками з етикетками «Лимонад», «Вишневий напій», «Росинка»…

Правда, це нас ніскілечки не гнітило. Навпаки, ми охоче вживали «святу водичку» — так охрестив Розбишака цю мінерально-солодку випивку, яка не забивала памороки, нікого не дурманила.

Перший тост узяв фізик, товариш нареченого, можна мовити — старший боярин. Він сказав, що в цьому святі і його вина, бо саме він познайомив Ларису з Василем Крайцем. Сталося це на одному університетському вечорі. Василеві сподобалась Лариса, та він не зважувався підійти до неї, губився… Втім, не розгубився згодом, коли проводив додому. Саме задощило. На тротуарах — калюжі. Не можна навіть підійти до гуртожитку. Тоді Василь схопив Ларису на руки і — через калюжу.

— А не впустив?

— Мабуть, ні.

— Молодець!

— Так хай же Василь усе життя буде таким.

— Молодцем, — підказали.

— …Як у той перший вечір, коли ніс Ларису на руках, — закінчив свій тост фізик, старший боярин.

— І не випускає.

— Ніколи!

— Це небезпечно: калюжі кругом і… хлопці.

— Хлопці журналісти!

— Чуєш, Василю?

З кутка хтось вигукнув:

— Гірко!

І довкола закричали:

— Гірко, гірко!..

Я сидів ліворуч від молодих, на покуті, і мені видно було більше молодого, ніж молоду. Вони соромливо, наче аж обережно, мовби вперше, цілувались.

Оля не гуляла на весіллі — їздила саме додому. І я подумав: може, і я доживу до такого дня? І саме так несміливо поцілую Олю лише за весільним столом?..

Може…

Журналісти почали скандувати:

— Сло-во де-канам! Сло-во де-ка-нам!

Виступив Юлій Але Не Цезар, за ним — професор-фізик.

Наш декан сказав:

— Ми живемо у вік супутників. То ж хай усі дівчата обзаведуться своїми супутниками і останній рік навчання хай стане роком весіль!

Деканові налили шампанського. Він трішки лишив у фужері. Хтось помітив:

— Е, ні, так діло не піде.

— Пити до дна!

— До дна!

Останні краплі з його фужера полетіли під стелю:

— На щастя!

— Хоч і не до дна, та випив.

— Ура-а-а!..

І знову:

— Гірко!..

Естафету тосту прийняв декан-фізик:

— На Сході є чудова традиція. Там бажають молодим весняного тепла і вишневого цвіту. Що це таке? Люди саджають біля будинку молодят вишні — цілий садок. І коли садок навесні зацвітає, в ньому мовби втілюється душевна краса, щедрість і щирість почуттів тих, що гуляли у молодят на весіллі. Так ось і я бажаю Ларисі та Василю весняного тепла і вишневого цвіту;

— Цвіту на віки!

— На щастя в гуртожитку!

— І у власній квартирі! Були жарти:

— З нашого короба лише краєць лишився.

— Але який!

— І кому дістався, га? Фізикам! Признайтеся, прогляділи журналісти?

— Прогляділи, проморгали…

Були пісні.

Коля Аргат весь час намагався заспівати своєї:

Знаєте, як мріють студенти?..

Отак ні сіло ні впало розсядуться на ліжках, стільцях, відкладуть книжки, конспекти… і…

Спочатку якусь історію смішну згадають. Для запалу, для зав’язки, котра ніби згуртує їх, викличе атмосферу відвертості і взаєморозуміння. Потім сягнуть широт земних, торкнуться проблем світових, берегів незвіданих… І забудуть, що скоро сесія, екзамени, що кожному є що читати і конспектувати.

— Нещодавно, — почне один, — прочитав я в газеті: якийсь англієць прожив, згідно з записами церковних книг, двісті сім років. Народився у тисяча п’ятсот вісімдесят восьмому році, а помер у тисяча сімсот дев’яносто п’ятому. За цей час в Англії змінилося дванадцять королів!..