Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

«А де ви з ним розмовляли?»

«На роботі».

«При людях?»

«При всіх, які були».

«То ж то й воно. Ви припустилися помилки».

«У чому?»

«У підході до героя. Хочете, підскажу один з варіантів?»

«Ще б пак!»

«Підіть з ним після роботи повечеряти. Посидіть, погомоніть про те про се… Хай він повірить вам, що ви — теж людина, а не, вибачте, бюрократ з авторучкою…»

Прохоренко послухав. І справді: заговорив екскаваторник, розкрився. І нарис вийшов путній.

У нашому ділі «взяти матеріал» — теж майстерність.

А ще Прохоренко оповідав, як Остап Вишня їздив до Макара Посмітного. Знайомі вони, тобто Вишня і По-смітний, були й раніше, не раз зустрічалися на республіканських нарадах у столиці. А то Вишні доручили написати нарис про цього відомого на Україні голову колгоспу. Приїздить він до Макара.

«Здрастуй, Макаре», — були вони на «ти».

«Здрастуй… Ну, то з чого почнемо?» — питає одразу Посмітний.

«З борщу, Макаре, з борщу».

Сіли вони їсти борщ. їли день, їли другий, їли третій. На четвертий Посмітний і питає:

«Слухай, Остапе. До мене приїздило багато різних кореспондентів. Вони за кілька годин списували цілі блокноти. А чом ти нічого не записуєш, нічого не питаєш?»

«А нащо питати: ти ж все одно нічого не знаєш!»

І жартома наче сказав Вишня, а Посмітний образився. Як це він, ветеран колгоспного руху, герой, депутат і т. д. — нічого не знає!

«Не знаєш», — стояв на своєму Остап. І визирнув у вікно.

А саме вивели до колодязя бугая напувати.

«От як, — питає Вишня, — звати отого бугая?»

Посмітний тик-мик…

«Бачиш: я ж казав, що ти нічого не знаєш», — засміявся Вишня.

Після того Посмітний переписав у свій записник клички бугаїв, коней, корів. Вивчив, як своїх людей.

А Вишня поїхав собі.

«Ну, — гадав Посмітний, — борщем почалося, борщем усе й кінчилося».

Аж через певний час отримують «Радянську Україну». А в ній на другій сторінці — нарис «В гостях у Макара Посмітного».

Казав Посмітний опісля:

«Багато до мене приїздило кореспондентів, багато писало. Але так, як Вишня, ніхто не зумів».

Подати матеріал у нашому ділі — не менша майстерність, ніж узяти.

На околиці Волинська, недалеко від Стиру, над лугом, височать руїни фортеці. Гора доволі висока, звідси відкривається вид на вулицю Леніна, на все місто.

Унизу, на лузі, шикуються стовпи високовольтної лінії. А під ними, в очеретах, кумкають жаби. Повіває вітерець, гонить хвилю за хвилею по тирсі, по житняках.

І поринаєш мимоволі у роздуми про минуле, про людей, що будували цю фортецю, про січі, що точилися біля його стін, про вітри століть, що донесли до наших днів стільки таємниць, а ще більше — відкриттів…

На гору піднімаються хлопець і дівчина.

І до них торували ту стежку пари. Стіни списані іменами, прізвищами, датами… Є напис 1700 року. Вчитуєшся в ті подряпини і мовби хочеш заглянути в товщу віків, уявити долю тих людей, що ходили тут, і людей взагалі. Про що вони думали, говорили?.. Які в них були мрії, ідеали? Яке життя? І чи не хотіли вони тоді уявити, побачити нас, мене?

Каміння, каміння… Трави, трави… Кумкають жаби, дзвенять над землею дроти…

І находить на мене бажання писати, писати! Стільки виникає тем, вони чіпляються одна за одну, не знаю навіть, з якої почати.

Вони рвуть, шматують душу.

Засісти б за стіл і не піднімати голову, поки не охолоне рука.

А вітер часу шумить, жене — все вперед і вперед, ніколить…

Ми у літніх військових таборах, на перепідготовці. Сонце зустріли в дорозі — ішли полем, полем… Потім екіпірувались. Звикаємо до форми, підшиваємо комірці.

Розбишака пародіює Пироженка:

Як тобі почати листа? Я ж солдат. А солдати, як правило, пишуть: «посилаю свій нудний солдатський привіт». Сьогодні неділя. У нас теж вихідний. Хлопці розбрелися по степу, як руді миші, а з одного намету лине мелодія — хтось грає на акордеоні. Вітер травинки колише і смуток навіває…

Ми — Охмарбай, Гайдук, Шапковал і я — поголили голови і дуже смішні. Особливо Охмарбай. Він став схожий на породистого турка. Тепер його називають Осман-бай.

А загалом солдати ми симпатичні: у погонах, обмундировані, за халявами — алюмінієві ложки… Дуже любимо ті хвилини, коли йдемо строєм. Тоді навіть співаємо «Марусю». «Маруся, раз-два-три калина, чорнявая дівчина в саду ягоди рвала…»