Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

«Ляля — не Варя»,— подумав я.

Віталій Гайдук із сестрою Валею збирали гроші: Валя — із зарплати, Вітя — з незначних гонорарів. А мати продала порося, привезла їм свою виручку й каже:

— Купіть собі, діти, щось путнє. Ви ж у місті живете.

— Добре, мамо, — погодились вони. — Ходімо в універмаг.

Повели стару, набрали бостону, доклавши свої заощадження, і кажуть:

— Це вам, мамо… Зносіть за життя хоч один гарний та дорогий костюм.

Стара — в сльози, радісно їй зробилося за дітей. Бостон…

Була і в мене з ним історія.

Приїхав я поступати до університету в рубчиковому костюмчику. Та й пошив його сільський кравець-самоучка не дуже доладно. Зразу, мабуть, було помітно, що я — селюк.

А зі мною в кімнаті жили Кирило Рак, Микола Аргат і Сашко Гальопа. Аргат і Рак — корінні городяни, у них одяг з дорогого краму. Гальопа вже працював, отже, міг теж купити костюм фабричної марки. Серед них я, певно, мав вигляд білої ворони. Рак, Аргат і я склали екзамени на «відмінно» і роз’їжджалися по домівках. Лишався Гальопа: він не добрав бала, і право його на студентство ще не вирішилось. На кілька днів затримався в Славгороді також Аргат. Першим розпрощався з хлопцями до осені я.

Якось Аргат приходить з байдиків і каже:

— Бачив Білокрила, йшов по централці в бостоновому костюмі з розфуфиреними дівицями. Навіть не привітався.

— Та ну? — одразу ж повірив Гальопа, але ще з певною часткою сумніву.

— Кажу ж!

— Ач, яка сволота! А на екзамени натяг парусину. Біднячком прикидався. Підлота!

Аргат так і не зізнався в жарті.

Дома мене турбувала доля Гальопи. Написав йому листа: як твої, мовляв, справи, зарахували чи ні? Відповіді не одержав.

Згодом, уже в колгоспі, на збиранні кукурудзи, Аргат розказав про свій фокус.

Та Гальопа, здається, й тепер вірить, що я ішов після екзаменів по центральній вулиці Славгорода в бостоні. І що я, можливо, маю ще й дачу, власну машину, ощадкнижку з кругленькою сумою заощаджень, бо чого б це мене кликали Дачником?

Учора я з Гайдуком і Охмарбаєм був у театрі. Повернувся пізно і сьогодні запізнився на першу лекцію.

Після півпари вибіг захеканий, наче за ним хтось гнався, Гальопа:

— Негайно роби «блискавку»! Відтепер ми щодня повідомлятимемо про тих, хто запізнюється.

Озираючись, наче злодій, він вийняв з алфавітної книжечки список штрафників. Потім обмовився:

— Стій…

Забрав назад, викреслив моє прізвище і знову:

— Дій!

На другій півпарі я скрутив з паперу паличку (пензля під руками і фарб не знайшлося) і написав синьою тушшю: «Сьогодні запізнилися!» Серед інших поставив і своє прізвище.

А внизу намалював смішну пику, схожу на Гальопину.

Похмуро, але тепло. Морозу вночі не було. Під ногами мокротеча…

У Засупоївці зараз рівчаками несуться дзюркотливі потоки. Особливо на нашій вулиці — прямо зі степу, на дорогу. Біля материної хати вже, мабуть, зібралося ціле море. Воно щовесни збирається. Без гумових чобіт не пройти навіть до колодязя. З «моря» вода витікає канавою у береги. І теж шумує, реве, дзюркоче…

Я любив слухати гомін прибутних вод — весняних рівчаків. За їхніми голосами вчувалися голоси пташок — горобців, синичок, шпаків, перші дзвони жайворонка… А ще згодом, коли вже парувала земля — батько тоді порався на подвір’ї, а мене садив під загатою грітися на сонці,— я чекав з неба курликання. З прильотом журавлів у мене мало з’явитися чимало товаришів. Ми босі бігатимемо по зеленому вигоні, гратимемо в цурки, в м’яча…

Я все частіше і частіше поглядав угору. Я жадав зустрічі з товаришами.

За помитими вікнами — сонячно, світло.

За вікнами — весна.

А ми сидимо в читальні й зубримо дати, хронологію газет, альманахів, журналів…

Душа ж рветься на подвір’я, де перше тепло вигріває землю і дерева, де сонце, світло, де весна!..

У кого з нас, студентів, щаслива любов?

Сьогодні довідався, що Дем’ян Цап-Цапенко всі ці роки кохав… Варю Ремез.

— Він чекав, коли ми з Вітею посваримося остаточно, і тоді накладе лапу він..

Варя говорила про нього недобре. Як про підступника.

— Не дурій!..

— Чесне слово. Я зрозуміла давно. А вчора дійшло до ультиматуму. І я не буду мовчати!

— Якого ультиматуму?

— Поставив його Цап-Цапенко: якщо не ходитиму з ним, покине університет. Сьогодні відмовився складати політекономію. — Тепер я знаю, — мовила ображено Варя, — хто написав мені тоді, в Південнолиманську, анонімку.

— Невже?..

— Це його робота!