Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Як це — розумнішає? — допитливо наставив свої окуляри на Марка Слободян.

— Ну, ти бачиш, що в дівчини, яка тобі подобається, ніс кривий. «А в кого рівний?» — задаєш собі запитання. Вона негарна. «А ти чим ліпший?» — Марко говорив розважливо і статечно, власне, так, як і належить людині з певним життєвим досвідом.

Нам цей досвід ще був чужий, далекий. І коли Марко, висловивши почасти філософію старого парубка, почасти власну точку зору, сказав:

— Таким чином, ти бачиш: і ніс не актриси, і ноги не балерини… Водночас відзначаєш: попри ті чи інші вади, погляди твоєї подруги сходяться з твоїми. Чого ще треба? Женишся…

Микола спалахнув:

— Женишся на поглядах? Дозвольте, мені така дружина не потрібна.

Перехрестити Марка у свою віру було неможливо.

— Побачимо, яку ти собі кралю візьмеш.

— Кралю чи не кралю, але принаймні таку, на яку не валуватимуть пси. Жінка в журналіста мусить бути вродливою.

— І розумною, — докинув я.

Марко й на те знайшовся:

— Розумних прийнято мати коханок, а жінка…

— Де прийнято? — перебив я.

— У Західній Європі, наприклад. А жінка не повинна витати в хмарах високого неба.

— Чому? — наївно запитав Микола.

— Вона просто щоразу пересолюватиме борщ, — діловито розтлумачив Марко. — Або й зовсім забуватиме його варити.

Ми ще довго теревенили про наших майбутніх наречених.

Ми видивляємо їх з небес, а вони, як відомо, прийдуть із землі.

На вулицях з’явилась квітуча лоза — котики. Сонце розтоплює лід у замерзлих калюжах. З похилих вулиць, узвозів, горбів дзюркотять струмки й струмочки. У них купаються голуби і горобці. Вода, мабуть, дуже холодна.

Птахи обдуваються. Але їх радує весна: воркочуть, цвірінькають, обтрушуються, чистять пір’я…

Дивитися б на них та й самому радіти. А треба готуватися до семінарів!

Зайшов у читальню. Щойно взяв книги й сів за стіл, як до мене тихо підступила Варя Ремез:

— Побалакаємо?

— Побалакаємо.

Вийшли в коридор. Вона знову почала відкривати найзаповітніше:

— Чому я не зовсім вірю Віталію, чому? Може, це не справжня любов? Чи навпаки — дуже справжня? Я не можу спокійно сидіти, коли він говорить з якою-небудь дівчиною.

— Ревнуєш?

— Навіть більше… Ось почали записуватись на переддипломну практику. Ляля Сімороз набивається з ним у Крим. І каже: «Квитки Вітя візьме». Дівчата язиками плещуть: «Як ти терпиш таке? Чому сама з ним не їдеш?»

— А справді — чому?

— Ну, знаєш, це вже буде з мого боку чіпляння на шию. Хлопці не люблять такого.

— Облиш свої сумніви, — намагався я заспокоїти дівчину, та це мало діяло.

— А він каже: доведи свою любов. Я ж дужче, як люблю, не можу…

— Усе про те ж?

— Так.

Вона помовчала.

— Іноді я готова на все. Може, тоді й обов’язок якийсь виник би в мене перед ним, і в нього — переді мною… Водночас може настати одноманітність, правда?

— Ти по-своєму маєш рацію.

— Правда? — шукала рятівної соломинки Варя.

— У Роллана я читав, що чоловіки добиваються своєї зверхності в жінок, беруть їх, а після докоряють у зраді.

— Чому ж так?

На це я не знав, що відповісти.

Мені доручили написати репортаж із художнього інституту. Точніше — про одного художника, викладача інституту, відомого майстра живопису.

Розшукав його в інститутській майстерні. Він чимось схожий на Сар’яна, либонь, сивою гривою волосся — сидів за мольбертом і писав натурницю. Робив, як пояснив опісля, вправи з відтворенням кольору живого тіла. Натурниця стояла за лаштунком, на узвишші, в чому мати народила. Я позадкував до дверей. Художник жестом запросив сідати.

Мені незручно було звести очі на натуру, хоча, зізнатися, дуже кортіло. Я розмовляв з художником, а все ж грішним ділом спідлоба зиркнув на дівчину. Стояла вона боком, круто вигнувши шию Нефертіті й молоді звабні стегна. Раптом Нефертіті повернула голову, осміхнулась:

— Привіт, Юрію!

Я мало не зомлів: Ляля Сімороз! Наша Ляля!

— На сьогодні досить, — художник почав витирати пензлі.

Ляля, шарудячи платтям, зодяглася. Я теж заквапився.

— Ти до університету? — спитала Ляля.

— Так.

— Почекай. Підемо разом.

Усю дорогу я боявся глянути в Лялині очі, а вона хоча б тобі що: неугавно щебетала, пустувала, сміялась. Правда, коли ми вже розходились, попросила:

— Не кажи на курсі, що мене бачив, добре?

— Добре.

— Розумієш, стипендія…

— А скільки тобі платять? — узяла своє цікавість.

— Карбованець за годину.