Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Розбишака лежить поруч у траві і складає нову пародію на Пироженка:

Я слухаю Розбишаку, а ще більше передзвін трави з вітром. Десь сюрчить трав’яний коник… А це чую голос Білена Кобзаря: «Юрію, подивись у небо». Над нами кружляє шуліка. «Жодного разу не махне крильми. Мабуть, гарно йому дивитися згори». — «Він бачить нас з тобою, трави, квіти…» — «Лірик ти, Юрію, а він на лірика не схожий».— «Хто?» — «Шуліка. Це птах хижий. І його цікавить насамперед здобич, а не квіти. Не все красиве зовні красиве в своїй суті». — «Філософ ти, Кобзарю». Наш діалог обривається, бо Вілен іде до іншого гурту.

І вже звідти чути:

— Як хороше жити!..

— А що таке — жити?

— Робити щось корисне для себе і людей.

— У чому сенс користі?

— У праці.

— Ти знайшов, виходить, себе?

— Так.

— Толстой шукав вісімдесят років і не знайшов, а ти…

— А я знайшов.

— Працювати?

— Працювати.

— Навіщо ж ти пішов учитися? Вантажив би вагони, баржі…

— Мені здалося, що так буде краще.

— Чому?

— В університеті я навчився розбиратися в тонкощах буття. Цей шлях, на котрий я став, розширив мій світ.

— А до університету ти ні в чому не розбирався?

— Розбирався, та не дуже. Хіба можна порівняти знання, з якими ти прийшов у вуз, з тими, які там одержав?

— Ти став сильніший?

— Став.

— Тобі не страшно вирушати в плавання?

— Принаймні зі знаннями надійніше, певніше…

— А якщо життя скаже: будь вантажником знову.

— Знову ним стану. Та знання залишаться зі мною. І я відчуватиму себе завжди людиною, що знає світ…

— Ти його пізнав?

— Не зовсім, та прагну до цього.

Вітер несе розмови, як голос людського безсмертя. Минатимуть віки, і нестиме він їх уже з інших вуст, але будуть ті розмови такі ж нескінченні, романтичні, освячені юнацькою жагою краси. І через тисячі років любитимуть люди життя, як ми любимо, і хотітимуть жити і прагнутимуть пізнати його.

Оповім ліпше про ротні вчення. Знаєш, як вони проходили? Спека — тридцять градусів за Цельсієм, а ми в повній бойовій викладці.

Мусік сказав:

«Білокрил навіть блокнота з кишені не виймає».

Нерви напружені, піт заливає очі, на гімнастерках проступає сіль.

Ще недавно, коли ми шикувалися, почулась команда:

— Рівняйсь на груди четвертого чоловіка!

Тихо стало, як у вусі. Потім:

— Слободян! Що ви крутите головою?

— Шукаю груди четвертого чоловіка.

Тепер уже на гумор не тягне.

Ідемо в атаку. Степом, яром, знову степом… Ми — піхота. Проповзли танки, і нас підкинули трохи бронемашини, га настав час спішуватися. Більше того, в небо звилася ракета — гази! Потім був «ядерний удар». Ми задихались від спеки, а тут ще протигази, захисні костюми… І не просто прогулянка — атака!

Нарешті все стихло. Взяли «висоту». Дійшли до скирти, що височіла серед проса. Припали до землі-матінки. Ніжна хвиля колихнулась у серцях від того, що атака була несправжня, учбова, що серед нас нема ні вбитих, ні поранених. Є лише втома, яка холоне в жилах, наче літепло під приємним повівом повітря…

Сідає сонце. Пропливають підчервонені вечором хмари. Вітерець перекочується по волоссю проса, наче наша мова:

— Я мріяв колись про військове училище.

— Я теж.

— А мій батько хотів бути істориком. Війна перебила. Тепер каже: учися, сину, хай у твоєму щасті стане й моє…

— Ніщо не зникає безслідно.

— Таке життя.

— Жили люди і житимуть…

— А ти помреш!

— Так, про це страшно подумати. Тебе не стане, а все залишиться. Комусь отак заходитиме й сходитиме сонце, вітер гнатиме по небу хмари, квіти квітнути-муть і шумітимуть трави, а ти нічого не чутимеш — шикнеш, щезнеш… Бр… Страшно!..

— Нічого страшного нема. Ще Епікур сказав: найстрашніше зло — смерть, не має до нас ніякого стосунку, бо, коли ми існуємо, смерть ще не присутня; а коли смерть присутня, тоді ми не існуємо. Таким чином, смерть не має стосунку ні до сущих, ні до померлих, оскільки для одних вона не існує, а інші вже не існують.

— Епікур мудріший за тебе. Та цікаво було б подивитися на тебе, якби сказали: завтра ти вріжеш дуба.

— Природною смертю?

— Хай і природною.

— Коли людина помирає природно — нічого дивного і страшного немає. Так воно й мусить бути. Прикро, безглуздо, коли її вбивають. Убивають на війні.