Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

За це відповісте, відповісте перед правим судом.

Да, товаришу Білокрил, ми Вам допомогли вийти р люди, та справжньою людиною не зробили. Не виховали основного — чесності, справедливості. У Вас їх нема.

Я ніколи не забуду, як ми сиділи з Вашим батьком на випускному вечорі і він казав: «Розумію — ви синові зробили багато, за це спасибі, я просив його: будь вдячний учителям, які зробили тобі стільки добра!» Це слова Вашого батька. І я їх не забула. А Ви, товаришу Білокрил, забули.

Отак!

Ще одна порада Вам: пишіть нариси справедливі і художньо оформлені. А то бачите — написали неправду. Це ми доведемо і на Ваш нарис напишемо інший «нарис».

Поки що не прощаємося.

Учіться жити і думати своєю головою, а не тим, що Вам можуть розказати дівчата, та ще дівчатка непевної поведінки». Це вже натяк на Надю Панченко, яка завагітніла від Василя Закревського і народила дитину до шлюбу. Про цю історію, яка прошуміла на весь мій рідний Яромирський район, я написав нарис. Його похвалили в редакції, надрукували. Були хороші відгуки і читачів.

І раптом — критика!

Що й казати: вік живи — вік учись. Ось до чого може привести необережне слово, необдумано висловлена фраза. Абзацові про сцену в райкомі комсомолу я не надавав особливого значення. Я, власне, його вигадав для художньої правди. А він, виявляється, прикро когось вразив.

Неприємно на душі, гидко й кисло.

І вже, мабуть, нічого не можна поправити. Слово — не горобець, надто надруковане, тиражне…

Уранці сьогодні прокинувся, глянув у вікно — вже осінь надворі. Біля будинку клен жовтіє, як воскова свічка, вгорі — небо у сивих вовняних ковдрах.

Осінь веде по Славгороду за руку негоду, зриває листя з дерев, мрячить дощик.

Перехожі кутаються в плащі, піднімають над головами кружала парасольок.

— Люди добрі, чи не пустите погрітися? — постукав я до Олі в кімнату.

— Заходь — будеш гостем.

На ліжку в неї лежав розгорнутий фотоальбом.

— Хочеш побачити мого фраєра? — лукаво повела очима. Очі заіскрились-заіскрились…

— Гадаєш, мені буде дуже приємно?

— Отже — не хочеш?

— Ні.

А сам думав: хто він, що він? І з якою метою вона завела мову про «фраєра»: щоб я наполегливіше добивався її взаємності чи облишив будь-які наміри? Хіба розгадаєш. Чи, може, вона нічого не мала на увазі — просто так, несамохіть вийшло все?

Ні, тут щось є.

Як бути? Нічого не ясно.

А хлопці ж мені трохи заздрять.

Цап-Цапенко сказав, що вони тільки язиками плескали та вухами ляпали, дивлячись на Олю — милу, симпатичну Олю, а я одразу закрутив роман.

Роман…

А того хлопці не знають, що я жодного разу її ще не поцілував.

Приїхали нарешті Грицько Розбишака і Микола Слободян — засмаглі, схудлі. Розповідають про свої пригоди.

— Щасливий ти, Марку, — поляскує розхристаний Слободян по плечі старосту курсу Лопуха, тобто Кат-риногопояска.

— Чому щасливий? — не зрозумів Марко.

— Міг утратити двох кращих з кращих, сумлінних серед найсумлінніших студентів…

— Себто вас? Які ви кращі, які кращі? Що я скажу деканові? Де вас носило?

У Марка голос глухий, жалібний, наче в старої скрипки.

А хлопці регочуть.

— Вам хи-хи та ха-ха. Ви дохахакаєтесь, — це вже втрутився Гальопа. — Востаннє кажу!

На нього ніхто не зважив. Жартів все одно не розуміє.

Оточили хлопців:

— А що з вами сталося?

— «Некое страшное ожидание суда и ярость огня, готового пожрать противников», як у Новому завіті сказано. Тікали ми, аж гай шумів! — чи то брехав, чи правду казав Слободян, чухаючи розхристані груди.

— Був би з нас шашлик, дорогий Марку, а не відмінники навчання, і довелося б тобі збирати з курсу по карбованцю на вінки надгробні, якби не заячі наші нори, — підбріхував Розбишака.

— Прогульники ви! Що я декану скажу? — бідкався староста курсу.

— Лікуй мозоль, Марку, лікуй, — ще раз ляпнув його по плечі Слободян. — Декан у нас чудова людина. Він не зобидить…

Декан наш справді характерник. Кажуть, Юлій Цезар знав на прізвища всіх воїнів свого війська. Юлій Никифорович Пустовар не знає жодного студента. Його й прозвали — Юлій Але Не Цезар.

А сам лагідний, сумирний чоловік. Хоч часто й гримає, страхає — всі знають: зла не зробить. Не те, що Нудненький. А ще декан дещо неуважливий, як Коля Слободян. І такий же добрий, як Коля.

«Чудовий студент», «наш радянський студент», «відмінник навчання» — це його улюблені вирази.

Про нас, студентів-журналістів, кажуть на інших факультетах: