Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Уже й лист жовтіє на кленах.

А на соняхи причепилось ще кілька ниток.

Так, бабине літо.

Дивлюсь у небо — може, воно пропливе і там? Ні, небо високе, синє й чисте.

У дитинстві мене дуже хвилював політ бабиного літа.

Стоїш, було, на подвір’ї і дивишся у височінь, а там маленькі клубочки з довгими білими нитками пропливають, їм пестить сонячне проміння. І самому хочеться піднятися вгору, бути серед тої тихої краси, серед казкового плину, розсотатись на безліч срібних павутинок і пливти, пливти…

Пам’ятаю, дивився на голубий світ дитячими очима, а в душі щось хвилювалось, клекотало… Я, очевидно, радів, що живу серед світлих просторів дня, що бачу в небі сонце — мені дуже кортіло його дістати руками. Сидів з батьком на призьбі хати і казав:

— Ото якби сонечко впало. Туди, на дорогу. Я побіг би і взяв його — золоте кружальце. Золоте дзеркальце.

Я ще не знав, що те кружальце, те люстерко у багато разів більше за землю. Мені доконче бажалось його мати і тримати в руках.

Батько, добра, мудра і лагідна людина, тільки мрійливо усміхався.

Ближче тулився до нього, слухав його ласкавий голос, і було мені хороше-хороше…

Батько…

Я зірвав кілька чорнобривців, а в берегах ще виламав пучок недозрілої калини і відніс на його могилу.

Допомагаю матері збирати город. Прислуховуюсь до мови. Мати моя ледве вміє розписатись, малограмотна, а як говорить!

— Казав циган: одне літо обміняв би на чотири зими…

Вона любить літо. Бо зимою їй справді сутужно, мов циганам: занесе снігами хату, закидає подвір’я, а палива — як кіт наплакав. А треба ж обігріти оселю, треба й стежки прокидати, дати порядок сякому-такому хазяйству…

Зараз мати ласкава, тиха й урочиста. Розумію: син-бо їй помагає.

— День який гарний, — кажу.

— А гарний, бо ще ряден не крали.

— Яких ряден? — дивуюся.

— Та то старе згадалось. Про сусіда нашого, Павла, хай йому легко лежати.

— Розкажіть.

— Поїхав колись Павло на ярмарок. Узяв рядно — товар на возі прикривати. Приїздить увечері та її журиться: «День дурний був. Весь день рядна крали».— «І в тебе вкрали?» — жінка до нього. «Та в мене аж увечері».

Сміється мати, сміюся і я. Сіли на обніжку спочити.

Мати ще дещо розповідала. Зараз я записував ті бувальщини. Може, колись знадобиться.

Минулої ночі, до самого світанку, скиртував у полі. Було оголошено суботник. Мене, звісно, це не стосувалось, та я теж ходив.

— Добровольців приймаєте?

— Приймаємо. Бери вила — роботи вистачить.

Працювали дружно. Натомився, та задоволений. Яка краса в полі! Запам’яталися повний місяць, що освітлював стерню, скрип гарб у сутінках, зелені відсвіти неба над тополями край села, пахощі соломи і землі, пісні дівочі… А хіба забудеться хміль трудової втоми? Повертався додому, як косар, як молотник, як людина, що зробила щось корисне й потрібне іншим…

Од’їжджаю з дому.

Приходив сусід — Павлів Грицько. Син того Павла, в якого на ярмарку цигани вкрали колись рядно. Він тепер хазяйнує на батьківському дворищі. Працює в колгоспі. Руки в нього чорні, як поле, і в борознах — теж як поле восени. Але людина він душевна і обов’язкова. Обіцяв завтра підвезти до станції.

Я давав Грицьку читати власні вирізки з газет. Давав і журнал з нарисом. Питаю:

— Ну, як?

— А ти можеш написати в газеті правду?

— Я й пишу правду.

— Ось ти писав, що хлопці на якомусь там заводі виконали норму на сто два проценти. У газетах часто можна вичитати: виконали й перевиконали. А хіба ми так говоримо? Еге ж ні? Ти жив у селі, ти мусиш знати… А то: виконали, — перекривив Грицько.

— У нарисі ж я не писав, що «виконали». Як нарис?

— Теж з брехнею.

— Де ж вона?

— Ти хоч і поміняв прізвища, а я таки докумекав, що мова про Василя Закревського, твого шкільного товариша, та Надю Панченко. Чого ти написав, що в Наді не батько, вітчим? Хіба в неї вітчим?..

— Я писав не тільки для одного села, не тільки для тебе, Грицьку. Аби розжалобити читача, чи що, я домислив: Надя, тобто Софія, росла без батька. Щоб читач більшою симпатією пройнявся до неї.

— Е, ні, я з тобою не згоден.

— Чому?

— Ти кажеш: писав не для села, не для мене. А для кого ж?

— Для всіх.

— Ото ж бо й набрехав тому. Для всіх… А ти пиши не для всіх і не про всіх. Пиши, приміром, про мене.

— Може, й напишу колись.

— Ти неправильно зрозумів. Не конкретно про мене, Грицька Павлового, а про таких, як я. Нас багато. Ти думай про мене, про мої руки, про куфайку — і пиши. Пиши, як Шевченко писав. І всі думатимуть, що ти про них пишеш.