Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

Я не раз щиро заздрив Віленові, його делікатності, Інтелігентності.

Так ось: пішов Вілен в Одесі на танці.

Був чудовий вечір. А ще чудовіша дівчина стояла під каштаном, у світлі неонових вогнів. «Волосся — як в Ізольди, — відзначив він, — погляд — дитяча цнота, постать — Мавки».

«Це вона, моя мрія», — благоговійно подумав Вілен.

Почалися танці. Обережно й ніжно повів її в коло.

(«А ви прекрасна», — озвавсь несміливо, дивлячись у її невинні й чисті очі.

«Так?»

«Я б хотів, як цар, володіти вашою світлою короною», — Вілен любив висловлюватись пишно, піднесено.

«То в чому ж річ? — спокійно відповіла «біловолоса Ізольда»: — П’ять папірців, і корона всю ніч — ваша…»

У нього одібрало мову. Та він оволодів собою і тремтливим голосом сказав:

«Усі алмази моєї душі…»

«Алмази прибережіть для себе, юначе, і не заважайте іншим заробляти золото», — «Ізольда» прямо посеред майданчика так штовхнула Білена в кволі груди, що йому аж дух сперло.)

…Я запитав Вілена:

— Було таке?

Подумавши, Вілен зітхнув:

— Я не знаю життя, старик. Не знаю. Я виріс в тепличних умовах. Щасливі ви, хлопці, котрі вийшли з сіл, робітничих селищ. Після танців я мало не збожеволів. Я ж дивився на неї, як на святиню. І раптом…

Парадокс: я заздрив Білену, а він заздрить мені, нам, селюкам.

Тільки переступив поріг гуртожитку на вулицю — назустріч Оля. Вона лише сьогодні приїхала.

— Привезла яблуко? — запитав я її замість привітання.

— Слово леді…

— Яке яблуко, яке яблуко? — почали допитуватись хлопці.

— З райського дерева, — сказала Оля.

— Ой, дивись, Олю, не спокуси Юрія!

— Я ж не Єва.

— Всі ви, дівчата й жінки, від неї…

Оля квапилась. І мені здалося, що вона в чомусь хитрує.

Одержав гонорар за нарис у журналі. Сто карбованців! Це три стипендії. Стільки грошей я ще ніколи не мав.

Купив Олі коробку найдорожчих цукерок, запросив у театр.

Ішли центральною вулицею. Потік машин, потік людей. Здається, разом з ними рухаються і дерева, магазини, кіоски. Кругом вогні, вогні… І вони ніби пливуть… А під ними пропливають пари. Я теж спробував торкнутися Олиного плеча. Вона м’яко відсторонилася.

— Я нудна людина, Юрію, — пояснила згодом своє небажання бути схожою на ті пари, що в обнімку тінями снували тротуарами. — Моє серце — крига. Та хто розтопить — тепла матиме на весь вік.

— Як мені знайти шлях до твого серця? — продовжив я награно цю розмову.

— Навіщо?

— Аби розтопити кригу. Кажуть, у Австрії є школа залицяльників. І практика в них буває. Поступити б туди!

Жартував, а в свідомості, наче підстрелений птах, тріпотіла думка:

«У неї є він».

Ще з’їхалися не всі. Лише вчора прибула Варя: змарніла, втомлена.

— Що з тобою? — поцікавився я.

— Хворіла.

Хворіла… А ще більше, мабуть, побивалася за Віталієм.

Досі нема Миколи Слободяна і Грицька Розбишаки. Після практики вони подорожували по Україні, потім збиралися відвідати «з дружнім візитом» Кавказ. Вілен Кобзар бачив їх в одеському аеропорту: хлопці вантажили чемодани на літак, що мав летіти на Єреван.

Небо синє й високе, як у віршах, хмари білі, наче ви прані простирадла. Сонце вщерть заливало Славгород дарувало осіннє літепло.

Повертався з редакції обласної газети вулицею Героїв Революції, милувався красою… Золотилися вікна рожевіли стіни будинків. Крон каштанів уже торкнувся багрянець, наче їх присмалила пожежа. У густій траві жужмилося пожовкле листя…

Згадував учорашній вечір зустрічі з молодими композиторами. Оля обіцяла, що теж прийде. Беріг місце, але… Не прийшла.

Після вечора відразу ж заспішив до гуртожитку, хотів дізнатися в дівчат, що з Олею, чому вона не була на зустрічі.

На площадці п’ятого поверху курили Бриль, Цап-Цапенко, Бабашкін. Бриль наче зрозумів, що мене цікавить, кинув рукою, мовляв, там, у коридорі. У коридорі на пожежному ящику, по-домашньому, в халаті, сиділа Оля, розмовляючи з якимось прилизаним типом в окулярах і білому плащі.

«Він?»

Кивком голови привітався з Олею і зніяковів.

Згадуючи зараз вчорашнє і дивлячись на осінні пейзажі, я ніби жадав розвіяти ту ніяковість, ту прикрість що пережив. А в голові знову й знову шугало:

«Він?»

Рецензія на мій нарис.

І яка!

Пише колишня вчителька, мати теперішнього секретаря райкому комсомолу.

«Доброго дня, товаришу Білокрил, колишній наш учень і сучасний журналіст. — Слово «журналіст» жирно підкреслене. — Те, що Ви, товаришу Білокрил, журналіст — це вже стало відомо, бо я прочитала Ваш, з дозволу сказати, нарис, де Ви розкритикували секретаря райкому. Ви пишете: «Жаль хлопця, — подумав секретар, його товариш по чарці…» Про те, що діялось насправді на засіданні, записано чорним по білому в протоколі. Це буде встановлено перевіркою. Це документальна справа, а не мрії Наді, тобто Софії, як Ви пишете. Ну а щодо чарки — то Ви вдалися до справжнісінького наклепу. Мій син — секретар райкому. Як на нього тепер дивитимуться юнаки і дівчата? Як на п’яничку, на бюрократа?..