Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

І здається мені — цю мелодію слухають ще десь. Саме в цю хвилину, цієї миті, зосереджені й теж замріяні, сидять такі, як і ми, люди, але в іншій країні, навіть на іншому континенті — і в їхніх серцях озивається щось прекрасне й незбагненне, тривожне й хвилююче, бадьо ре й ніжне…

А що вже говорити про мене.

Грає Оля. Тож музику я чую чи її серце? Думки струменять, зливаються в один потік, в одне річище: що чекає нас попереду — розлука без скорбот чи щастя молоде, як ми, як музика оця?

Надворі в обличчя ударила хвиля осіннього повітря. На тротуарі ворушилося, наче живе, листя. Вогні переливалися, мигали… Палала осінь…

— Іноді заздрю людям, — сказала Оля, — котрі ніколи не беруть до серця образ… І взагалі живуть собі, наче дерева…

Я тримав її під руку, і вона не висмикувала її, як бувало раніше.

Зупинилась перед гуртожитком. Оля:

— А знаєш, не хочеться заходити…

— Музика?

— Музика…

— А де ти навчилася грати на роялі?

— Я два роки працювала в Будинку культури. До нас приїхала випускниця інституту культури. Вона й навчила…

Ми опинилися на Княжій горі.

Краса над Дніпром — неписана. Небо безхмарне, зоряне. Внизу — глянець води. А там, на Подолі, мозаїка земних зір, електричних…

Піднялись алеєю до князя. Стояли жовто-багряні дерева у сфінксовій задумі, осипаючи листя. Здавалося, летіло воно з-під широких темних піл князевої ризи-накидки…

— Поклянись перед ним, — показала Оля на пам’ятник: була вона перед ним, наче горошинка, — що через рік, і через два, і через три на цьому місці згадаєш своїх однокурсників…

— Однокурсників чи однокурсницю?

— Клянись! — не уточнила вона.

— Клянусь! — сказав я. — Клянусь аллахом, Юлієм Але Не Цезарем, Барабанним, Нудненьким і Гальопою, що примкнув до них.

— Який ти несерйозний!

Оля зібрала жмуток кленового листя, подала мені.

— Пора.

— Чому?

— Гріх.

Це був, можливо, найщасливіший вечір мій. Я ще раз переконався, що люблю Олю. Але за що? За очі? За музику? І сам не знаю.

У гуртожитку в коридорі хлопці під гітару співали пісень.

А біля кухні підпирав плечем одвірки Лесь Лебідь. Жінка його — тиха, сором’язлива дівчина — чистила картоплю. Ще зовсім дитина. Тільки на першому курсі. А вже заміжня, а вже звалила на худенькі плечі сімейну ношу. Живуть вони з Лесем у різних гуртожитках. Обоє замучені й засмучені. Що в них діялось на душі в ті хвилини, коли слухали цей безтурботний гамір, юний дзвін гітари?.. Мабуть, так почуваються лебеді, пара лебедів, що з перебитими крилами дивляться з осіннього болота на відлітаючу у вирій зграю своїх небесних побратимів…

Охмарбай буркнув:

— Дурні. Треба було їм женитися. Нетерплячка їла, чи що?

— Любов їх з’їла, — прокоментував Бриль.

Наснився сон. Наче ми десь ідемо з Олею чи то садом, чи алеєю. У неї на руках дитина. Нас переслідує якась тінь. Я не відчуваю, що сповиток з пелюшок, якого несе Оля, близький мені. Здається, ніби несе вона 1грашкову ляльку. І ніяковіє…

Верзлося казна-що.

…Яка ж все-таки тінь переслідує мене?

Я трохи боюся Олі. Вона не з тих дівчат, що їх цілують у перший же вечір, забувши на ранок. Мені здається вона кришталевою вазою, якою можна лише милуватися. Боюсь навіть доторкнутись до цієї вази, а раптом упаде, розіб’ється?..

Читав їй учора вірші Сосюри про гітари й жоржини, про донецькі ночі й потяг, що гуркоче вдалині… Цікавої чи розуміла вона, що то не Сосюра звучав, то звучав голос мого серця?

Зранку морозило. Натомість розходився вітер, зривав з каштанів і тополь листя, здіймав угору — воно кружеляло там, наче сполохані голуби.

На першу пару я запізнився — ходив у багатотиражку «Славгородський університет».

Третя пара — семінар з історії партії.

Вів його Сергій Михайлович Береговий — секретар парткому, автор чудового підручника, людина авторитетна, всіма шанована, а головне — людяна.

Був він, як завжди, в доброму гуморі. Почав з того, що, глянувши на розкритий завчасно Марком Лопухом журнал, усміхнувся:

— У стародавніх римлян було заведено листи закінчувати словом Vale, що означає: «Привіт! Будь здоров! Прощай!» А ви хочете цим словом відкрити семінар?

Сергій Михайлович заходився розпитувати, які книжки читаємо, які вистави, кінофільми дивилися останнім часом…

Аудиторія загула, зашуміла. Кожен хотів щось сказати, висловитись, зауважити. Активність була, що називається, стопроцентна.

Коли мова торкнулася військової тематики і її висвітлення в літературі та мистецтві, він згадав один епізод з років війни: