Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— Трапилось це під Ніжином. Наш ешелон з пораненими фронтовиками стояв поряд з поїздом, вагони якого були навантажені снарядами. Раптом налетів «мессер», скинув бочку з пальним. І треба ж такому статися? Пряме попадання у состав зі зброєю. Снаряди почали вибухати. Що там робилося! Кошмар, пекло! — Розриви, тріск, вогонь, людські стогони і чийсь пронизливий крик, що й зараз вчувається іноді: «Мамо!..» Я ще ніколи не бачив стільки крові — було її наче води в калюжах після дощу… Ми, що супроводжували состави, кинулися рятувати поранених, витягували тих, кому пощастило вціліти…

Береговий замовк. Мовчали й ми. Нарешті він сказав:

— І ось минуло відтоді стільки літ, а бачу я перед собою очі одного капітана. Він був поранений у ноги і, коли почали вибухати снаряди, хотів вистрибнути з вагона. Вагон перекинуло — капітанові причавило ноги… Ми підбігли з другом. Спробували вигребти нещасного з-під металу, обдирали нігті, що не робили — допомогти не змогли. Капітан зрозумів безвихідь становища і спокійно: «Розстріляйте мене, хлопці…» Наче води попросив… Ніяк не можу забути очей тих, що дивилися на мене в останню мить…

Який не схожий Сергій Михайлович на Овсія Овсійовича Нудненького.

Зайшов Овсій Овсійович, гепнув на кафедру портфеля — чи не більшого за самого себе? («І що він у ньому носить?» — якось спитав один з нас. «Думки, думки», — пояснив Мусік), хитрувато поглянув на ряди, в аудиторію:

— І вас немає, а ви мов тута?

Це, мабуть, найдотепніше, на що він спромігся за час всієї викладацької діяльності, бо лекції, будемо відверті, Овсій Овсійович читає так, наче корова жує жуйку — сіро, нудно, одноманітно.

Одного разу Микола Слободян передав мені записку з двовіршем:

Загалом нам не поталанило з викладачами. Якщо не брати до уваги Берегового та Прохоренка, штатний склад «професури» схожий на позаштатний кореспондентський корпус будь-якого друкованого органу: список рясний, а портфель пустий. Є в нас, наприклад, Пимон Пантелеймонович Барабанний — справжнісінький прототип гоголівського Ноздрьова. Читає він стилістику або, як кажуть хлопці — барабаністику, економіку сільського господарства (майстер на всі руки!) і веде ще спецкурс по рецензії. Про останній свій хліб він говорить так:

— Сам я не вмію писати рецензій, але знаю, як треба їх писати.

На стилістиці ж то взагалі барабанить, що на думку спаде. Баляндрасить про що завгодно, тільки не про стилістику. Проте дуже полюбляє, коли студенти посилаються на його думки. Під час заліку він ретельно й прискіпливо запитує: «А якою ви літературою користувалися?» Студент називає один підручник. «А ще?» Називає другий. «А ще?» Називає третій. «А ще?» І не кожен здогадується, що треба сказати: «А ще записами ваших лекцій, Пимоне Пантелеймоновичу». Та коли здогадається, вважай, залік гарантований.

На перерві зустрів зажуреного старосту курсу Марка Лопуха.

— Чого зажурений, Марку, мало людей на лекції ходить?

— Та ні.

— Мозоль болить?

— Я вже звик, — махнув рукою. І я розшифрував це по-своєму: звик і до болю і до ваших «шпильок».

— А чого ж?

— У пісках Африки розбився англійський літак. Сто чоловік загинуло!..

І дивно й тривожно стало мені. Згадав яромирського діда, що за все життя не був у якійсь там Кулябівці, хоча вона за десять верст від його хати… Мабуть, і Марків батько не виїздив нікуди з Кременчука, звідки родом Марко. А сина його — до речі, такого раціоналіста — турбує доля всього світу.

Двадцяте сторіччя!

У сто тридцять п’ятій кімнаті, прозваній гвардійською, бо кімната ця найбільша і там живе найчисель-ніший гурт хлопців — Гайдук, Бриль, Слободян, Тосік і Мусік, Лебідь, Цап-Цапенко, Охмарбай — зібралося товариство.

Прийшов Аспірант. Ми так називаємо торішнього випускника, славгородянина Бабашкіна. Працює на радіо. Однокурсники його розлетілися. А Бабашкіну кортить, мабуть, ще подихати студентським повітрям. Інколи ми в нього позичаємо грошей до стипендії. І чи не через те він своя людина в гуртожитку? А загалом серед нас він мов приблуда, до якого звикли і без якого вже й життя наше вважалося б біднішим.

Як завжди, Бабашкін дещо розповідав із студентських придибенцій.

Я помітив цікаву річ: ще на першому курсі нас навчали викладачі, як треба учити, конспектувати, читати… Був навіть спеціальний курс «Як швидше читати і конспектувати». З усіх тих настанов не лишилося в голові жодного слова. Найкраще ми сприймали те, що передавали з власного досвіду старшокурсники.