Віктор Тимчук - Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані

— То ж поет… У газеті так не напишеш.

— А ти напиши!

— Для того й учуся, щоб писати. Хоч не так, як Шевченко, але щоб добре, переконливо.

— Учися, учися, Юрію. Тільки не забувай про чорні руки і куфайку.

…Чи скаже ще хтось так влучно про мою роботу, як сказав Грицько?

Трохи боляче від його слів.

Потиск рук, веселі усмішки, обійми… Шумить, вирує студентство.

— Привіт мамі-Одесі!

— Здрастуй, батьку-Ростов!

— Хай живе і пасеться Південнолиманськ! Вітаємось по назвах міст, де проходили практику.

На дівчатах нові плаття, костюми. Ляля Сімороз в оксамитовій спідниці, збоку розріз — засмагле на пля-Жах стегно аж бронзовіє.

— Лялю, ти що, догану хочеш? — допікає її Михась Бриль.

— Любові, любові я хочу, Михасю.

— Ай да Ляля, люкс дявчина! — прицмокує Михась. Його білочуба голова світиться, наче соняшник на городі.

Викотився з-за тополь круглий, опецькуватий і набундючений Володимир Пироженко.

— Гарбузик! Дай я тебе поцьомаю! — кричить на весь бульвар Віталій Гайдук.

— Тосік!

— Мусік!

У багатьох з нас є прізвиська. Не вуличні, а студентські. Варто було Пироженку надрукувати в університетській багатотиражці байку «Гарбуз»,— а сам він хлопець справді кругленький, наче з родини гарбузової,— як його одразу ж прозвали Гарбузом, а Михась Бриль зве його Гарбузиком, оскільки ж вимовляє це слово з білоруським акцентом, виходить — Гарбужік.

Коля Аргат часто співає пісню, завезену з Ухти, звідки він родом:

Усіх слів не знає. Співає лише два рядки. Ім’я героя пісні розтягує, як міхи гармошки: То-о-о-осік… Аргата не стало на курсі. Народився Тосік. Коля Тосік.

Ну, а Мусія Шапковала вже за аналогією прозвали Мусіком.

Ніхто, звісно, не ображається. Така доля в тих, кого перехрестили.

— Катринпоясок! Як твій мозоль?

У Марка Лопуха з першого курсу сидить на п’яті сухий мозоль. Чим не мастив, що не робив — не помага. А педикюр робити боїться.

Є в нас, правда, й власні, справжні прізвища, які не потребують коментарів — Лебідь, Рак, Цап-Цапенко, Гальопа.

Часто, коли викладач робить перекличку, буває так. Заглядає він у журнал і читає:

— Лебідь?

— Я.

— Рак?

— Я.

— Невже буде Щука? — дивується викладач.

— Ні,— кричимо хором. — Щуки не буде, буде Цап…

Справді, через кілька прізвищ він читає:

— Цап-Цапенко…

І про Гальопу зрештою треба ясніше сказати. Сашко Гальопа — весь у пошуках: свого творчого обличчя, стилю, надто — псевдоніма. Шукаючи оригінальний псевдонім, він підписував свої замітки то Олексою (на зразок Олекси Стороженка та Олекси Десняка), то Олесем (на зразок Олеся Гончара), то Олелем, Олельком — це вже власна його фантазія… Ці пошуки довели до того, що одного разу Михась Бриль сказав:

— Що ти мелеш: Олесь, Олель, Олелько… Писав би рже — Омелько… Саме по тобі.

Чи ввійде він в історію журналістики з яким-небудь псевдонімом, а в нашій пам’яті, певно, залишиться як Омелько Гальопа.

Зараз ми не хочемо заглядати в імлу невідомого завтра. Яке воно буде? Сповнене штормів і незгод, горобиних ночей чи ясне й спокійне, мов ранкове море?.. Інші проблеми стоять перед нами. Лесь Лебідь, наприклад, зажурено потирає чоло:

— Де б його позичити троячку? Сім’я — треба харчувати…

Перша фраза, яку я почув з вуст Миколи Охмарбая:

— Кумису б оце!..

А коли декан поздоровив нас з початком навчального семестру і побажав успіхів, хтось кинув:

— То, мо’, відмінимо лекції’?

Практика породила нові теми для розмов. Особливо популярний випадок, що трапився в Одесі з Віленом Кобзарем.

Вілен — інтелектуал. Це всім відомо. Знає добре історію, літературу, мистецтво… У його не такій вже й великій голові, мов книжки на бібліотечних полицях, в повній послідовності відкладені здобуті знання про Магдебурзьке право і шведські сірники, тірольську музику і опішнянські сливи, чехословацьке скло і філософію Ма-хатма Ганді… Він може увернути при розмові термін, про значення якого його співбесідник навіть приблизного поняття не має. І робить це не хизуючись — делікатно, природно. Не так, як Белла Багрич або Ляля Сімороз: «Ів Монтан!..» — «Софі Лорен!..» — «Бріжіт Бардо!» — «Ох, ах!..»

Далі «ох» і «ах» діло в них не просувається.

Вілен зачеплену тему пояснює грунтовно, по-науковому скрупульозно. До того ж має манеру говорити неквапливо, спокійно, зважуючи кожне слово. А ще сам Вілен вельми примітний зовнішньо: худий, аскетичний, з яструбиним, кавказького типу носом, смолисточубий, чорноокий, як маг… І враження справляє воістину магічне: мимоволі проймаєшся до нього поштивістю. Виховувався Вілен у сім’ї директора обласного театру, змалку спілкувався з культурними, освіченими людьми, багато читав.