Аркадій Адамов - Зашморг

— І ще. Постарайся пригадати, куди Федько пістолет подів. Не дай господь, він іще комусь до рук потрапить, до такого, як Федько. Уявляєш, що може бути?

— Уявляю…

— То постарайся, добре?

Іван киває у відповідь.

І я, чи то з цього кивка, чи з якихось ноток у його голосі, здогадуюсь, що він знає, де сховано пістолет, і скаже, неодмінно скаже мені про це під час нової зустрічі. Йому тільки потрібний час, щоб зважитися на такий крок.

Ми прощаємось. Потім я дзвоню, і до кімнати заходить конвоїр.

Я їду з радісним відчуттям здобутої перемоги. Ніякий найуспішніший допит не приносить такого задоволення. У даному випадку я навіть не можу сказати, що допит був особливо успішним. Адже нічого нового я, по суті, не довідався. Або, точніше, поки що не довідався. Але я досяг незмірно більшого. Я нарешті намацав больову точку в душі людини і, здається, зумів допомогти цій людині, зумів її врятувати.

У своїй кімнаті я застаю сердитого і водночас зніяковілого Петю Шухміна. Його вимушена посмішка не дуже доречна, бо жінка, яка стоїть навпроти нього, сповнена гніву й анітрохи не приховує своїх почуттів.

Я ще з коридора чую її роздратовані вигуки. Голос курця, хриплуватий, що завжди особливо помітно у жінок.

— Я вам що, дівчисько? Не смієте, ясно вам?! — блискаючи очима, накидається вона на Петю. — Усе покинь і біжи за ним! Неподобство! Заарештували, так?! Ордер пред'являйте! Ви свої беззаконня киньте! Не вийде, ясно вам?! Де ордер?! На якій підставі?! Хапають! Тримають!

— Не хапають, а запрошують, — намагається заперечити Петя. — Для розмови. Я ж вам усе пояснив.

Я заходжу до кімнати.

— Пробачте, Зінаїдо Герасимівно, — кажу я найлагіднішим тоном, на який тільки здатний. — Ради бога, пробачте, що примусив вас чекати.

Вона швидко міряє мене з голови до ніг пильним, зірким поглядом і вороже запитує:

— Що вам від мене потрібно?

Мені насамперед хотілося б встановити з нею доброзичливі стосунки. Адже вона зараз вкрай роздратована і збуджена, бо ніяких радостей від контакту з міліцією, очевидно, не чекає. Треба думати, ті контакти обіцяють їй самі тільки неприємності. Що ж, хоч би цього разу треба звільнити її від подібного комплексу.

— Насамперед, Зінаїдо Герасимівно, хочу вас попередити, — кажу я миролюбним і дружнім тоном. — Ми до вас не маємо жодних претензій, і взагалі справи, яку ми розслідуємо, вас особисто не торкається. Я прошу тільки трішечки допомогти нам. Так би мовити, виконати свій громадянський обов'язок. І я негайно з вами розстанусь.

У міру того, як я все це вимовляю, напруження і гнів залишають мою співбесідницю.

— Ну добре, добре. Зрозуміла вже, — каже вона спокійно і навіть дещо поблажливо. — Що від мене треба? Чим допомогти? Відразу так би й сказали. А то…

Тим часом Петя недбалим жестом кладе переді мною записку, яка містить деякі відомості про Зінаїду Герасимівну, що їх Петі вже вдалося одержати. Я швидко, але досить уважно пробігаю очима записку.

— Ще я хочу попередити вас, — якнайлагідніше кажу я, — що все, про що б ми з вами тут говорили, за межі цієї кімнати не вийде. Ви мене, сподіваюсь, розумієте? Я гарантую.

У моєму голосі звучать дуже довірливі інтонації.

Це досить банально попередження, яке в іншої людини не викликало б особливих емоцій, у даному разі знаходить потрібний мені відгук.

— Ну, як же не зрозуміти, — посміхається Зінаїда Герасимівна. — У вашій роботі секретність — це найголовніше. Інакше хто з вами відвертий буде!

— Саме так, — підхоплюю я. — Адже нам тільки відвертість потрібна. Від вас, зокрема. І тут навіть… — Я роблю паузу. — Навіть ваш чоловік нічого не довідається про нашу з вами розмову.

Почувши це, Зінаїда Герасимівна здивовано дивиться на мене, немов застукана зненацька, потім очі її насторожуються і посмішка поволі зникає з пухких губів.

— А це ви до чого? — запитує вона.

— Ви знаєте, звичайно, що таке алібі? — в свою чергу питаю я.

— Ну, начебто знаю… — не дуже впевнено відповідає Зінаїда Герасимівна, здивована цим несподіваним запитанням.

— Це доказ або свідчення того, що людина не могла бути у певний час у такому-то місці або саме в цей час вона була, виявляється, зовсім в іншому місці, — пояснюю я.

— Та й без вас я це знаю, — незадоволено відповідає Зінаїда Герасимівна. — Слава богу, грамотна.

— От і чудово. А тепер постарайтесь пригадати. Минулого понеділка, дванадцятого, ваш вагон-ресторан був у Москві. І в ніч на вівторок готувався у новий рейс. Одержували продукти, відбувався поточний ремонт. Це ви пам'ятаєте?