Аркадій Адамов - Зашморг

— Ну, бачив.

— А ще що ти тоді бачив?

— Ну… як виліз.

— Що ти ще своїми очима бачив тоді?

— Не пригадую… Їй-богу…

Він відчув у моєму тоні щось особливе, він уже здогадався, що я справді багато знаю і зараз, саме зараз скажу щось таке, від чого полетять геть усі його захисні бастіони, всі рогатки, за які він ховається. Ох, який страх сидить у ньому! Як тільки можна жити з таким страхом, не розумію.

І я тихо запитую:

— Як звали ту жінку, Іване? Адже ти пам'ятаєш.

— Не пам'ятаю.

— Забув?

Він люто дивиться на мене.

— Ти не лови мене, начальник. Сказав, не знаю, і все. Зрозумів?

— Я інше зрозумів, Іване. Тільки зваж, це тобі не допоможе. Ти знаєш ім'я тієї жінки. Федір каже, що ти навіть рік її народження пам'ятаєш. І що гроші ти теж узяв.

Зінченко здригається так відчутно, що навіть сам лякається. І дивиться на мене своїми брунатними лютими очима. Так, тепер у нього сумніву немає, що Федька ми узяли ї що він нам усе розповів. Сумніву у нього, можливо, і немає, але на який крок це відкриття його наштовхне, вгадати поки що неможливо. І сам Зінченко це теж поки що не вирішив. Він тільки опускає голову і мовчить. Він не знає, на що зважитися. Я теж мовчу.

Нарешті, не підводячи голови, Зінченко цідить крізь зуби:

— Грошей не брав… У котлован не лазив… А як звати, пам'ятаю. Федько сказав.

— Як же її звали?

— Віра. Прізвище Топіліна…

— Правильно. І поїхали ви звідти на залізницю. Це теж правильно?

— Теж…

— Вантажили ви там… Що ви там вантажили, Іване?

— Вагон-ресторан якийсь.

— А директор там хто? — запитую я, мабуть, занадто квапливо.

— Зінаїда Герасимівна… Звєрєва прізвище.

Я викликаю конвоїра і прошу його негайно передати записку черговому. Потім знову повертаюся до Зінченка.

— А кому-небудь ви тієї ночі розповідали про смерть Віри Топіліної? От випивали, либонь, там у Зінаїди Герасимівни…

— Їй і розповіли.

— Так. Їй, значить. А ще хто-небудь там з вами випивав?

— Не пригадую вже. Начебто нікого більше не було. Ех… Та хіба ви повірите?

Іван підводить голову, роздратовано відкидає рукою волосся назад і дивиться на мене. І я раптом помічаю у його брунатних очах уже не лють, а тугу й утому. Цей роздратований жест чомусь подобається мені. Здається, огидні йому ці патли за останньою чоловічою модою.

— Навіщо відпустив? — запитую я, киваючи на його чуприну.

Іван спохмурнів.

— А-а!.. Усе Надька.

І несподівано мені стає його жаль. Це він хотів сподобатися власній дружині. Намагався повернути її. Догодити хотів, дурень. Дуже ж він, певно, любив її. Ну, а коли нічого не допомогло і все пішло під укіс, він відвіз доньку у село, до сліпої матері. Еге ж, усе це треба було йому пережити. Все це нелегко дається будь-кому…

— А знаєш, Іване, — кажу я, — тепер я тобі вірю. Усе дужче вірю. Тому, що зараз ти про людську совість подумав. Про те, наприклад, що у Наді її немає, совісті. Правду кажу?

— Ну… — знизує плечима Іван.

— Що вона і дружина погана, і мати нікудишня. За дочкою нудьгує, не знаєш?

— Нема їй коли нудьгувати.

— Ну от. А від її совісті, може, до своєї перейдеш? У тебе вона є? Ну, доньку ти у Наді забрав. Припустимо, по заслузі, правильно. А далі? До сліпої матері у село відправив. А та сама з ласки у колгоспі живе, кажуть. То є у тебе совість, Іване?

Обличчя у Зінченка стає зовсім білим, губи нервово посмикуються, і очі звужуються від люті. Він цідить крізь зуби, готовий накинутися на мене.

— Та хто тобі все це сказав? «З ласки…». Та вона у молодшого мого брата у хаті живе. У сім'ї. І Ленка моя там. Сита, доглянута, не те що при матері. А братан мій там людина шанована, бригадир. Та й я, якщо захочу… А! — сам себе обриває Зінченко і змахує кулаком. — Що вже тепер говорити! З Федькової ласки тепер ось горю, як швед.

— Вже краще б ти, Іване, у село поїхав абощо, — журно кажу я, мимоволі переймаючись його нудьгою та злістю. — Жалюгідне у тебе тут виходить життя, розумієш? Негідне людини життя. І не з Федькової вини. Чого вже на Федька все валити? Адже ти сам його у друзі вибрав.

— Це правда, — дивлячись у підлогу, погоджується Зінченко.

Якийсь час ми мовчимо, немов оклигуючи після цієї для обох нас несподіваної сутички. Потім я запитую:

— Скажи, Іване, чесно, хіба ти у котлован не спускався?

— Ні… — трясе він своєю гривою, не підводячи голови. — Я покійників боюсь.

Зітхнувши, він випростується на стільці і дивиться вбік.

— А гроші? — знову запитую я. — Як їх поділили?