Аркадій Адамов - Зашморг

— Та ніяк. Федько дав мені дві червоненьких. Ну і…

— І сказав, — посміхнувшись, закінчую я, — що ви з ним тепер одним мотузочком, зв'язані. Якщо його посадять, то й тобі сидіти. Так, либонь?

— Так…

— А ти йому й повірив. Аякже! Він, дивись, уже під судом був, усе вже пройшов. Ти й повірив, еге ж?

— Повірив… — І у брунатних його очах світиться зараз така туга, що краще в них не заглядати.

— Федька чекає страшний суд, останній, — суворо кажу я. — Федько застрелив людину. І стріляв у другу, — я ледве не додаю «в мене», але вчасно стримуюсь. — Це бандит і вбивця. У нього вже нічого святого в житті не залишилося. Звіром живе. — Я мимоволі згадую Ганну Сергіївну, дитячий голос уночі з-за стіни, який говорив страшні, зовсім не дитячі слова. — І вдома він звіром був, — додаю я.

— Федька бояться, — погоджується Зінченко і зітхає. — Дуже всі бояться. Що вже говорити. Пропащий він, видать.

— А ось ти не пропащий, — кажу я. — Ти ще можеш із чотирьох звестися, на двох ногах стояти. Ех, Іване… Тобі справжня любов потрібна, не Надьчина. Така любов тільки лють у душі збирає. А тобі треба любов, яка добро приносить. Наприклад, ти доньку любиш або матір. Це теж добра, світла любов. Ти ж сам відчуваєш. Ти ще зустрінеш жінку, яка тебе теж так покохає. Ти тільки зведись на ноги, оглянься, себе покажи, щоб тебе теж за звіра не мали. І тоді тебе також так полюблять. Дочка це вже напевно. І мати, звичайно. Для них кращого за тебе на світі і зараз, либонь, нікого немає. Думай, Іване, думай, адже ти тямущий чоловік. Навіть розумний. І молодий. І дужий. Чого тобі ще? Ти ж усе можеш…

Я відчуваю, як сам хвилююсь, як мені боляче за цього заблукалого чоловіка, за його недоладну, покалічену долю. Як мені хочеться, щоб він повірив! Чому, чорт забери, він повірив Федькові, чому він не може повірити мені? Які слова для цього знайти? Ні, він повірить! Він повинен повірити! І прислухатись теж мусить.

— … Послухай мене, Іване, — прошу я його. — Тобі недовго бути у нас. За тобою нічого немає, крім цих крадених двох десяток, які ти у Федька взяв. З тобою швидко розберуться. І як вийдеш на волю, виїжджай. Негайно. Зрозумів? У село їдь, до своїх. Там тебе пам'ятають іншим. Хорошим хлопцем пам'ятають. Таким там знову й станеш. Ось побачиш. Донька з тобою за руку по селу піде. Люди шанобно вітатися будуть. Ти ж працювати почнеш. У всіх на очах. А далі буде видно. В жодне місто тобі шлях не закритий. Ти зрозумів мене?

— Зрозумів, не пеньок.

— Ну от. А мені, Іване, треба розбиратися далі. Мені треба з'ясувати, що ж сталося з цією Вірою Топіліною. Ти теж чув її крик?

— Чув.

— І ніхто потім не вийшов до брами?

— Ні. Ніхто.

— Але ж з нею хтось був… — мрійливо кажу я сам до себе. — Хтось був…

І ми знову мовчимо. Та це вже зовсім інше мовчання, ніж досі. Немов ми з Іваном разом щось пережили, допомогли один одному в тяжку хвилину. І душа Івана, мені здається, відгукнулася на мої слова. Він теж схвильований. Не зляканий, не озлоблений та насторожений, а схвильований. І мені зараз зовсім неважко ось так, при ньому, думати вголос.

— Еге ж, хтось був… І ще, — перебиваю я себе, — мені дуже важливо знати, кому тієї ночі ви могли розповісти про смерть Віри Топіліної. Поки що ти тільки Зінаїду Герасимівну згадав, так?

— Ага, — киває Іван. — Язик у нас розв'язався, тільки коли випили. Значить, після роботи. А поки тягали та кидали, не до розмов було. Спину наламаєш там, будь здоровий як… Потім ми з Федьком спати завалилися.

— Де?

— Та там-таки, у вагоні.

— А Зінаїда Герасимівна?

— Пішла, либонь. Я вже й не пригадую. Здорово ми нахлисталися.

— І вас залишила?

— А що? Замкнула кухню, буфети і гайда. Не вперше їй. Кажуть, є у неї там хтось.

— Давно, значить, знайомі?

— Ну! З минулої зими, вважай.

Лунко клацає замок у дверях. Заходить конвоїр, обходить Івана, який сидить на табуретці, і кладе мені на стіл записку. Я читаю: «Дзвонив тов. Шухмін. Повідомляє, що громадянка Звєрєва Зінаїда Герасимівна доставлена у відділ. Просять швидше приїхати. Вона дуже лається. Ст. сержант Ковальов».

Я мимоволі посміхаюсь і киваю конвоїрові.

Коли за ним зачиняються двері, я кажу Іванові, показуючи на записку:

— Повідомляють, що Зінаїда Герасимівна у нас. Просять швидше приїхати. Лається дуже.

— Вона концерти дає. Тільки заведи! — посміхається Іван. — Потім не відмиєшся. Хоч і молода.

— Тому я з тобою поки що прощаюсь, а ти думай, Іване, думай. Дуже тебе прошу.

— Гаразд. Що вже там…