Аркадій Адамов - Зашморг

На хвилину мені зраджує витримка. Ця менторська промова хоч кого може роздратувати.

— Ні, Станіславе Христофоровичу, — досить різко відповідаю я. — Розглядати причини ми з вами не будемо. Цим ми займаємось на наших службових нарадах. Якщо ви чимось незадоволені, можете зв'язатись із моїм керівництвом.

— Давайте, давайте, — охоче погоджується Меншутін. — Це, до речі, у ваших інтересах теж.

Я диктую йому прізвище Кузьмича, його звання, посаду і номер телефону. Ця незворушність мені нелегко дається. Як хочеться на прощання сказати хоч частину того, що я про нього думаю. Неможливо. Він може говорити, що хоче, я позбавлений такої насолоди. Це ще одна особливість нашої роботи. І я примушую себе розпрощатися з Меншутіним максимально люб'язно.

Попереду в мене ще море справ.

Рівно і потужно гуде мотор, літак трохи вібрує. Салон заливає сонячне світло. Я дивлюсь в ілюмінатор і думаю про свої справи, чи то пак про свою справу, про важкий та заплутаний шлях, яким мені доводиться йти. Про що ж іще думати? Шлях цей петляє у темряві, і я посуваюсь майже навпомацки. Одна петля, друга, третя… Скільки їх попереду? Одну петлю ми вже пройшли, і вона привела нас до вихідної точки, шлях закінчився невдачею. Щоправда, тут ми розкрили крадіжку, але це анітрохи не наблизило нас до розв'язання головного завдання: що сталося з Вірою? І на цьому шляху ми ще й втратили товариша…

Зараз я посуваюсь по другій петлі. А може, цього разу то не петля? І я дійду до мети? Шлях веде мене все далі й далі в темряву. На цьому новому шляху я вже познайомився з цікавими персонажами, як-от баляндрасник Фоменко, чи стриманий, мовчазний Струліс, або ж той самий Лапушкін. Усі вони чомусь лякалися нашого знайомства, і, проте, всі троє впинились непричетними до трагедії, що сталася у котловані будівництва. Чому ж вони боялися?

Але мені треба йти далі, вбік від них, до людини на фотографії. Чи закінчиться там мій шлях?

Зараз я вчитель, скромний молодий учитель і їду лікувати виразку шлунка.

В аеропорту мене зустрічають двоє молодих людей в цивільних пальтах та капелюхах. Я ніколи не можу пояснити, як упізнаю своїх. Вони нічим не вирізняються у натовпі, але як тільки наші погляди зустрічаються, ми безпомилково впізнаємо одне одного.

У мене забирають чемодан, великий, типово курортний. Доводиться віддати. Я все ж таки гість, а тут майже Кавказ. У всякому разі, один з моїх господарів, без сумніву, кавказець — худорлявий, стрункий, з вузьким, як молодий півмісяць, обличчям, горбатим носом і орлиним поглядом із-під кошлатих брів. Звуть його Дагір, він приїхав по мене з Тепловодська.

І от ми з ним уже мчимо рухливим нешироким шосе. Навкруги неозорий степовий простір, і тільки на півночі, вдалині, де-не-де громадяться невисокі вершини найближчих гір. Тут воші мають якийсь неправдоподібний вигляд, наче мамонти.

Старенька наша «Волга» біжить, однак, досить прудко і навіть наважується обганяти чепуристі приватні машини. Тим часом Дагір вручає мені путівку і, посміхаючись, каже:

— Ой, як важко дістати, ти б знав! Лише за один день. Це ще добре, що — листопад. А влітку…

Я з цікавістю розгортаю путівку, в яку вже вписано моє прізвище.

Ось нарешті і Тепловодськ. Зразу за новобудовами починається курортна зона міста: парки, сади й мальовничі будівлі санаторіїв, широкі тихі вулиці з шеренгами старих, розлогих дерев, акуратно підстрижених кущів.

У просторому вестибюлі санаторію мене зустрічає літня нянечка у білому халаті. Закинувши вгору голову, вона дивиться на мене, і в очах її я помічаю подив: такий здоровань приїхав, бачите, щось там таке лікувати. Либонь, видер по знайомству дармову профспілкову путівку.

У просторій гарній їдальні я знайомлюся з сусідами за столиком: це симпатична молода жінка, аспірантка з Свердловська, у вишуканих штанях з велетенським кльошем, і двоє літніх інженерів з Донбасу.

— Ви тут уже не вперше? — запитую я одного з інженерів.

— Що ви, — посміхається той. — От ми з моїм другом в один рік виразку дістали і разом котрий уже рік її лікуємо. Котрий рік, Яшо?

— А, — махає рукою його друг. — І рахувати не хочеться.

— А я тут уперше, — встряє молода жінка. — Подруга вмовила. Вона он за тим столиком сидить. Така гарна, в голубій кофтинці, бачите?

Вона сміється.

— То подруга ваша тут не вперше? — запитую я.

— Вдруге. Вона тут торік була.

— До речі, давайте познайомимося, коли вже нас звела доля, — пропоную я і звертаюсь до молодої жінки: — Адже не можу називати вас «товаришу аспірант» або «громадянко із Свердловська»?