Микола Білкун - Роман шукає

— Скільки цій Хросі років? — запитував він знічев’я.

— Та молода ще, — з готовністю відгукувався Щербина. — Сорока ще нема. Років тридцять сім, може, тридцять вісім.

Ігоревій матері теж було тридцять вісім років, та він вважав її старою, як і належить матері. Матері завжди старі. А тут… Виходить, Хрося ровесниця його матері, тобто жінка похилого віку, а для Щербини, бач, молода — «ще й сорока нема». Доки ж людина може бути молодою?

Того дня Щербина вперше не пішов на заняття бухгалтерських курсів, з нетерпінням никав по коридору, ніби когось очікував. Семен Анципер лежав у палаті сам. Він розкрив Ігореву книжку «В царстві води й вітру» й одразу ж заснув. Спалося йому завжди після цієї книжки солодко й міцно. І коли він прокинувся, ніяк не міг збагнути: спить він ще чи вже прокинувся і що зараз — вечір чи ранок. Анципер хотів був підвестися на ліжку, запитати хлопців, чому вони досі не увімкнули світла, але тихий, якийсь збуджений пристрасний шепіт зупинив його.

— А навесні ми за качиними яйцями на човнах добиралися, — почув Семен Щербинин шепіт, але не міг зрозуміти, з ким це той говорить і чому в сутінках. — Десна розливається навкруги — як те море, всі луки позаливає, а на горбочках, на купинках качки гнізда мостять і яйця туди кладуть. У вас на Кіровоградщині того не побачиш, а в нас же тих річок… Ми за яйцями на човнах добиралися. Але всіх не брали, ми діло знали, та й старші нас учили: беріть з гнізда по одному яєчку, бо цього року ти всі яйця вигребеш, на той рік усі вигребеш, дивись — качки і переведуться. Ні-і, тут треба по-хазяйськи… Привозили ми тих яєць, хоч і по одному з гніздечка брали, човнами цілими, було, наваримо чи насмажимо… А березовий сік!

— Я ніколи й не пробувала березового соку. Мабуть, воно й справді смачно… А у нас у степу під Кіровоградом де та береза візьметься…

«Хрося, — зрозумів Анципер. — Так он з ким Щербина перешіптується! Ану, полежимо, послухаємо, що воно далі… Оце хлопцям сміху буде».

— Ну от, бачиш, — казав Щербина. — Справді, що там у вас під Кіровоградом? Степ — як дідова лисина. Як гукнуть: «Воздух!» — то й сховатися ніде, а поки тую індивідуальну ячейку викопаєш… А в нас ліси, а в нас луки які! А озера!.. А що вже тієї риби, грибів. А ягід, як того гною…

Вона тихо засміялася.

— Чого це ти? — стривожено запитав Щербина.

— Що ви так рівняєте — ягоди й гній.

— Це я так, для прикладу. Багато там їх у нас… — знітився Щербина і, щоб звести розмову на інше, запитав: — А чого це ти на мене «ви» кажеш?

— Як же я маю казати незнайомому, чужому мужчині?

— Я не чужий.

— Всі ви не чужі…

— Я не як усі. Я тобі діло кажу. Кидай своє місто, кидай свого віника!

— З ящика я хліб їм.

— Воно правильно, їси. Але у мене в хаті ти господинею будеш, а тут ти наче наймичка.

— Робота…

— Та воно правильно, робота. Від роботи ще ніхто не вмер, тільки без хліба… І там тобі робота знайдеться. Ти житимеш за мною, як за кам’яною стіною, і горя не знатимеш.

— Що ви таке говорите?

— Я тобі діло кажу. Ти не дивись, що я інвалід, мені он протез зроблять, і я на ньому навіть косити зможу… От приїду, причеплю протез — і брат ти мій!.. Ти не сумлівайся…

Хрося мовчала довго, напружено. Щербина засовався, аж пружини зарипіли, почав переконувати її знову:

— Та подумай ти… Ти ж сама, як билина в полі, ні роду, ні плоду. Чоловіка вбили, дітей нема. Ми ще з тобою не столітні, у нас із тобою ще й дитина буде, в школу піде, інститут закінчить. Ми живучі, нам ще жити з тобою і жити…

— Дитина… — вона чи то схлипнула, чи то засміялася. — Теж вигадаєте — дитина. Стара я вже.

— Не стара, не стара! Ти подумай, не кажи одразу, маємо час, поки мені той протез ізроблять.

— За хустку вам спасибі… Я про таку й не мріяла. І якраз на свято. Та надто вже вона дорога. Нащо ви?..

Щербина сердито засопів.

— Хустка… Що я, сам її запну? Нащо вона мені? Кому я маю її дарувати, коли зостався сам як палець?

— Велике вам спасибі. Ви й справді не такий, як усі. 1 якби ви в місті залишилися, то я б, може… А так не вийде. Не поїду я в село. У мене тут і робота, й кімната, і сусіди. Куди я до нових людей?..

До палати хтось увійшов, клацнув вимикачем — спалахнуло світло. Анципер потягнувся, розплющив очі, удаючи, ніби він оце щойно прокинувся. Хрося підхопила світлу тернову хустку, всіяну червоними маками та волошками, і вибігла з палати.

— Знав би це, кому хустку купуємо, то й не торгувався б, — із злістю сказав Бутько. — Подаруночки… Он і цей навіжений Юнкерс Любочці сьогодні золоті сережки подарував. З камінцями коштовними. Йому нічого не шкода…