Микола Білкун - Роман шукає

Я почав був вираховувати на пальцях.

— Ну, та це не має значення, — перебив він мої підрахунки. — І не буду применшувати ваших заслуг. Без ваших досліджень я про це не здогадався б. Які ще у вас будуть запитання, Романе Олексійовичу?

— А хто його вбив? — випалив я.

— Той, хто володіє зараз цим скарбом. Прізвище цієї людини я сподіваюсь почути від вас.

— Я вам його скоро назву, — зухвало відповів я. — Та чому ви не з’ясували цього тридцять років тому? Адже ви знали, що Юнкерс був у тому самому приміщенні, де зберігався скарб.

Полковник Іванов розвів руками.

— Отямтеся, чоловіче. Звідки ж я тоді міг знати про скарб?

І справді. Я зовсім загубив голову.

— Даруйте, — цього разу цілком щиро пробачився я. — Якось усе переплуталось у мене в голові, коли я побачив ваше прізвище на архівному документі.

— Це у вас згодом минеться, — заспокоїв мене полковник Іванов. — Але якщо звітувати — то вже до кінця. Я в ті часи був у вашому віці і, наскільки можу пригадати, у вашому настрої. Мені було доручено включитися в справу по розслідуванню вбивства лейтенанта Голобородька. Через недосвідченість я тицявся по всіх усюдах і, зокрема, напав на те, що Голобородько незадовго до своєї загибелі був затриманий міліцією. В протоколі мене здивувало, що Голобородько влаштував бешкет у кімнаті чергового, що він ніби навмисно добивався, аби його арештували. Я не знав тоді, що це дасть для справи, але про всяк випадок збирався поговорити з працівниками відділення міліції. Однак мене того ж вечора викликали й терміново відрядили в Тернопільську область, де на той час скаженіли бандерівці. На фронті залишився я неушкодженим, а там у мене таки влучили. З госпіталю — в Литву, з Литви — до Москви, на Петровку, тридцять вісім. Ледь устиг заочно закінчити юридичний факультет Московського університету, як мене перевели в Казахстан. Не скоро я опинився знову у нашому місті. А тут, як бачите, справ вистачає і без тих, досі не розкритих. Та ми про них пам’ятаємо… Оце і все, дорогий мій колего Романе Олексійовичу. Якщо ви не заперечуєте, покінчимо з моєю біографією й перейдемо до вас… Післязавтра вам доведеться виїхати в Берлін. Там ви звернетесь до мого доброго знайомого, начальника кримінального управління народної поліції полковника Краузе. Я з ним сьогодні розмовляв по телефону, він попереджений. Ви ж повинні з допомогою наших німецьких колег якомога більше дізнатися про Отто фон Кролова.

— Але ж я німецькою — тільки «гутен таг»…

— Порозумієтесь.

От і я одержав відрядження за кордон.

В цій палаті тільки двоє точно знали, що вони робитимуть по виході з госпіталю: Анципер і Щербина. Анципер, який не вживав спиртного, говорив, що він одразу ж нажлуктиться, як Ямришко, а Щербина збирався хату ставити й господиню шукати. Хлопці навіть помітили, що до підшукування пари Щербина приступив уже тут, не очікуючи, поки буде поставлена хата. Бо, мабуть, і справді в той перший повоєнний рік знайти господиню було легше, ніж поставити хату.

Працювала в госпіталі санітарка Хрося. Родом вона була з Кіровоградщини, але вже давно жила в місті. І хоч насправді звали її Христиною, та вона сердилася, коли до неї так зверталися, вважала це ім’я грубим, а хотіла, щоб її звали інтелігентно, по-міському — Хросею. Власне, для Ігоря було байдуже, Христя вона чи Хрося, Зося чи Тося. Про те, що непоказне створіння, яке пов’язувало свою біленьку хусточку так низько на чоло, що тільки очі ледь визирали з-під неї, треба називати Хросею, хлопці дізналися від Щербини. Щербина останнім часом підозріло багато говорив про санітарку, хвалив її. Здебільшого ці розмови точилися за сніданком чи за обідом. Це було тим більш підозріло, що Щербина завжди їв мовчки. Те, що мовою військових статутів називалося «прийомом їжі», — дуже відповідальна справа, яка вимагала ретельності й уваги. А Щербина навіть тоді, коли не тримав у руках ложку, не був охочий розпатякувати. Тепер він змінився, їв неуважно, кудись замріяно дивився повз миску, сам до себе винувато посміхався й казав:

— От славна молодиця, ота Хрося. Диви, як вона чисто прибирає. По-хазяйськи! Інше стерво мазне туди-сюди ганчіркою, віником куряву здійме до стелі — прибрала називається. А Хрося — ні, Хрося не така. Що беручка, то вже беручка. Вже як прибирає, то прибирає. Бачив, Ігоре, як вона прибирає?

Ігор кивав головою і мукав щось нерозбірливе. Рот у нього був зайнятий, та й взагалі він ніколи не придивлявся, як там Хрося прибирає. Але Щербині був потрібний співрозмовник. Ігор відчував це і, ковтнувши, мляво підтримував розмову.