Микола Білкун - Роман шукає

— А де ваша мильниця «з диму»? — поцікавився я.

— Мильниця? — здивувався Щербина. — А що, і вона там для слідства знадобилась?

— Та ні, це я так…

— Десь валяється. Стільки мотлоху розводиться довкола людини!.. Докіє, де тая мильниця стара?

— Це котора?

— Та стара, рожева.

— Там, біля сажу, де я руки мию. Принести?

— Зачекай, я сам. — Щербина вийшов з хати.

Осяяне усмішкою обличчя Докії Михайлівни змінилося.

— Ой, як же добре, що ви приїхали, — захапалася вона. — Бо я вже й сина викликала… Не спить наш старий уночі. Це він тільки каже, що старшина наснився, а коли ж він насниться, як не спить майже. Уже й на лівій нозі пальців не чує, і в грудях у нього щось хлюпає. Я вже й плакала, і лаялась, а до лікарів він не хоче, хоч вогню прикладай, може, ви щось зарадите?..

— Зарадимо, Докіє Михайлівно, — пообіцяв Ігор Максимович. — Сьогодні ж у Київ його заберемо. До найкращих професорів…

Рипнули двері, обличчя Докії Михайлівни осяяла усмішка.

— Ось вона, — подав мені Щербина свою мильницю. — Казали, ніби з диму зроблена гутаперча тая. Та тепер цим нікого не здивуєш. Он на Докії кофта теж, кажуть, із диму. Та чого тільки тепер з того диму не роблять?..

— Іване Павловичу, — раптом перебив його Ігор Максимович. — Подаруй ти нам цю мильницю.

Щербина здивовано покліпав очима.

— Та бери… А може, краще я тобі нову дам?

— Ні, мені хочеться саме цю, на згадку… Бо хоч і з диму вона, а пройшла-таки всю війну і пів-Європи.

— Тримай.

Я подивився на мильницю із заздрістю. Ігор Максимович перехопив мій погляд і мовчки вклав її мені в руку.

Я перебирав у пам’яті: ніби нічого я не порушив, ніяких дурниць не наробив. А тим часом, коли мене викликали до полковника Іванова, я внутрішньо напружився. Невже ніколи не покине мене цей шкільний страх перед вчителями?

У полковника Іванова в кабінеті я побачив чоловіка із засмаглим обличчям, сивим волоссям і смоляними бровами.

— Лейтенант Пузо, — відрекомендував мене полковник і назвав чоловіка, що встав мені назустріч: — Валерій Костянтинович. Сідайте, прошу.

Ми сіли.

— Якою іноземною мовою ви володієте? — спитав Валерій Костянтинович, і у мене біля серця щось тьохнуло.

— Англійською.

— Говорите вільно?

Він перейшов на англійську. З усього, що він говорив, я впіймав лише один вислів: «ай ем фул ов». Фул — дурень. Та, може, це означало «у повному захваті», але стосовно чого цей вислів був вжитий, я так і не зрозумів.

— Англійською я не тільки не говорю, — відповів я похмуро, — але й не розумію, коли інші нею говорять.

Валерій Костянтинович щиро здивувався:

— То чому ж ви твердите, що володієте англійською мовою?

— Бо так у мене в анкеті… Я вчив цю мову в школі, потім в автодорожньому інституті, а потім ще на юридичному. І справді вмію читати і навіть розумію те, що прочитав, особливо коли англійська книжка лежить від мене праворуч, а ліворуч — грубий словник.

— Розмовляти ви швидко навчитесь, — вирішив Валерій Костянтинович. — Підете працювати до нас? Прокуратура передає нам справу Бутька — необхідно розслідувати його злочини на тимчасово окупованій фашистами території. Вам, як мовиться, і карти в руки. Ви ж знаєте цю справу до деталей…

Я подивився на полковника Іванова. Вперше за весь час я побачив на його обличчі задоволений вираз і, я б сказав, навіть гордість за пташеня, що скоро вирушить у свій самостійний політ.

— Подумаю, — сказав я.

«Корпус делікті» — тут юридичний термін — склад злочину. (лат.)

Мітте — центральний район Берліна.